Глава 12

Я стояла під дверима своєї  кімнати, ще не зовсім повернувшись у реальність.

Образ мами не йшов із голови — її голос, страх, тиша. І те слово, що прорізало свідомість: морок.

Я обережно штовхнула двері. Всередині хтось говорив. Голоси Ліліт і Астери — уривчасті, зосереджені. Вони мене не помітили.

— …тіло не зникло. Його сховали, — наполягала Ліліт, схрестивши руки на грудях. — Саме це написано між рядків. Не «випаровано», не «розчинено». А «ув’язнено в темряві».

— Це поетична фігура, — сухо заперечила Астера. — У ті часи звіти часто писали емоційно. Жодних імен, жодних дат. Лише «тіньовий маг, який знайшов спосіб вирватися, але був зупинений». Це все надто туманне.

Я зайшла, видихнула і спокійно зняла мантію. Дівчата мене майже не помітили.

Спостерігаючи за ними, я зрозуміла: вони подружились.

Ну і прекрасно. Факел їм у зуби — дружіть хоч до втрати пульсу, — подумала я й лягла на своє ліжко.

— Ти серйозно? — зненацька обернулася до мене Астера. Її погляд, як завжди, сірий, крижаний і вперто переконаний у власній правоті.

— А що? Мені байдуже, якою фігнею ви тут займаєтесь, — відрізала я, не встаючи.

— Це не фігня, а офіційне завдання для нас трьох, — втрутилася Ліліт. — Призначення від самого Ваглеса.

— Ви жартуєте… — я повільно підвелася і зробила кілька кроків уперед. — Найбільше стерво Академії в моїй команді.

Хоча вона може позмагатися з Мелорою.

— Ой, яка честь, — хмикнула Астера. — Я так давно мріяла про товариство адептки легкої поведінки.

— Зате я не проводжу вечори, переконуючи себе, що емоційна холодність — це інтелект, — я зиркнула на неї і стисла щелепу.

— Хтось має хоч щось робити, поки інші валяються на ліжках і розводять драму, — зітхнула Астера. — Але ні, ти, мабуть, надто зайнята коханячком із Сінклером і Сетом.

— А драму через якусь дурну картку — це, звісно, верх раціональності, — я зустрілася з нею поглядом. У кімнаті стало тихо.

Раптом Ліліт постукала чорнильною ручкою по столу — раз, другий, третій. Цього вистачило, щоб вибити нас із перепалки.

— Ах, романтика. Дві мегери, одна кімната, — протягнула вона, не піднімаючи очей. — Мені тільки попкорну бракує.

Ми з Астерою одночасно зиркнули на неї.

— Що? — Ліліт підвелася й усміхнулась. — Ви дві такі схожі, аж моторошно. Можна подумати, вас із однієї злісної пробірки вивели. Просто різні стадії дозрівання.

— Я не схожа на неї! — вигукнули ми хором. Аж Ліліт пирснула.

— Ага. Особливо коли хором, — з фальшивим захопленням погодилася вона.

— Якщо ти натякаєш, що ми однакові — краще прикуси язика, — прошипіла я.

— Схожість із цією — образа для мого інтелекту, — додала Астера.

— Оу, мої леді, здається, я щойно зруйнувала ілюзію вашої унікальності, — з удаваним жахом зітхнула Ліліт і встала між нами. — Але досить, моя ніжна, бійцівська паро. Ви обидві в одній групі. Або перетворюєтесь на бойовий дует, або я офіційно відмовляюсь бути вашим психотерапевтом. І ти, Елі, не сподівайся, що твій сарказм виконає завдання за тебе. А ти, Астеро, не думай, що погляд «я-вас-усіх-переважу» — це стратегія співпраці.

— Вона щойно назвала нас… бійцівською парою? — перепитала я.

— І психотерапевтом себе, — буркнула Астера, вже трішки менш грізно.

— Саме так, — усміхнулася Ліліт та кивнула на стіл. — А тепер, мої колючі зірочки, до справи.

На столі лежав потертий конверт, з якого стирчали пожовклі аркуші. Один — написаний від руки. Інший — схожий на фрагмент допиту. 

— Що там? запитала я. Слова Ліліт подіяли несподівано сильно — і на мене, і, схоже, на Астеру.

Та схрестила руки на грудях і заговорила тоном, ніби читає лекцію першокурсникам:

— Наш так званий клієнт утратив тіло. Перетворився на в’язня темряви. Століттями він шукав шлях назад у плоть. І десь сорок років тому, здавалося, знайшов. Уклав угоду з блискучим ученим, який обіцяв повернути його до життя. Але той використовував його як піддослідного. Грався з уламками його свідомості, викачував енергію, творив жахливі речі.

— Як зворушливо. І цей бідолаха звернувся до Ваглеса по допомогу? — я скептично поглянула на записи. — Ваглесу тоді, мабуть, було років двадцять з копійками. Молодий і зелений.

— Але вже з манією рятувати всіх і вся, — вставила Ліліт, закотивши очі. — І, схоже, з нездоровим захопленням усім, що повзає з потойбіччя.

— Прекрасно. Просто чудово, — я відкинулася на край столу. — Нас трьох призначили розслідувати справу привида, який не зміг спочити, і ученого, який вирішив зіграти в Бога?

Та щось у цій історії чіпляло.

Наче я вже про це чула, саме тут, в академії..

Особливо про в’язня темряви. І не один раз.

Я потягнулася до аркушів. Перший — грубий, жовтуватий, мов вирваний із якогось щоденника. Почерк нервовий, уривчастий. Другий — витримка з допиту, офіційний, зі штампом й розмитими підписами.

Але як тільки я трохи нахилила перший аркуш ближче до свічки — на ньому, просто між рядками, почали проступати інші слова. Вони спалахнули блідо-срібним, мов хтось вивів їх згустками світла, і знову притихли, мерехтячи під тим самим кутом.

— Ой, — вирвалося в мене. — Це що зараз було?

Ліліт теж побачила й вигнула брову.

— Ілюмінований запис. Хитра техніка: текст активується тільки при певному спектрі світла. Зазвичай її використовують, коли хочуть приховати щось особливо смачне.

— А що це за мова? — я нахилилась ближче, але нічого не зрозуміла. Літери — ламані, вигнуті, ніби переплетені з символами. То не була жодна з мов, які я знала.

— Це більше схоже на головний біль, ніж на систему комунікації. Навіть руни так не знущаються з читача, — зітхнула Ліліт. 

Я кивнула. Мені раптом дуже захотілося втекти назад у ліжко й удавати, що я просто марю.

Астера мовчала. Дивилась на аркуш так, ніби він дихав.

Ні — не дихав. Вигризав з неї спогади.

Я знову нахилилась, пробуючи зрозуміти бодай щось у тих символах, але марно. Вони наче ворушились, мінялись місцями, змінювали форми, коли не дивишся просто на них.