Глава 11

Аудиторія професорки Аделіни Ворн виглядала так, ніби хтось поєднав храм, поховальну залу й сховище найнебезпечніших магічних артефактів. І зробив це з поганим настроєм.

Вузькі кольорові вікна, як у старовинній церкві, пропускали лише тонкі промені світла. Артефакти за склом тихо мерехтіли, немов стежили за нами. Я підозрювала, що деякі таки справді стежать. Ну, типу, в магічному світі ніколи не знаєш, у кого є очі, а в кого — ще й язик.

Професорка Ворн стояла біля свого столу — висока й непорушна, мов зістарена статуя з криги. Її темно-каштанове волосся, заплетене у складні коси, здавалося несправедливо гарним для такої серйозної істоти. Мантія — чорна з золотими візерунками — виглядала дорожчою за весь гардероб академії.

— Вітаю на спадщині забутих орденів, — сказала професорка Ворн. Голос її був спокійним, але всі одразу замовкли. — Якщо ви обрали мій предмет, вийдіть уперед.

Позаду стояли лише семеро. Я, Ліам, Дреймар… неочікувано — ще й Флері Белл. Та ще троє, яких я не знала.

— На закуску нас залишила, — закотила я очі.

Сказала це тихо, але, звісно, професорка почула та кинула мені не надто привітний погляд. Схоже це мені ще боком вилізе.

На столі в професорки були різноманітні артефакти. Від звичних підвісок до старовинних мечів. Були навіть дивні книги, якісь речі та іграшки. 

— Ваше випробування — контакт із минулим, — сухо продовжила Ворн для тих, хто обрав її предмет. — Ви торкнетеся артефакта й проживете фрагмент його історії. Через сновидіння, образи, відчуття — або навіть тимчасове перевтілення. Першому сміливцю — винагорода.

Винагорода? Нік Брейтвел теж згадував про якісь дари. Це одне і теж?

— Що за винагорода? — тихо спитала я у дівчини поряд.

Світле волосся було зібране у дві складні кіски, мов виткані з променів сонця. Виглядала вона тихою й зосередженою — з тих, що все чули, але не надто поспішали втручатися. Здається її звати Лізкі. Я запамʼятала це імʼя, бо мені трохи схоже на кличку для собаки.

— Наприкінці сьогоднішнього дня видадуть тіньові бланки. Там будуть зазначені наші зароблені винагороди, — відповіла вона, так, ніби це мало щось пояснити.

— І що мені з тими «омріяними» винагородами робити? Сендвіч в їдальні купити?

— Не зовсім, — сказала вона. — Це друга місцева валюта. За неї можна переселитися в елітний гуртожиток. Купити щось у місті. Тобі хіба не розповідали про це родичі?

А от це вже цікавіше.

Я потерла руки, уявляючи, як скоро переберусь в гуртожиток. Кажуть, в елітному живуть навіть професори. Я якось намагалась піднятись туди, але тіньова магія відкинула мене назад. 

Треба просто бути чемною й гарною дівчинкою.

Моя посмішка згасла. У перший день я вигнала адептку з її кімнати. У другий — опинилась у карцері й влаштувала бійку.

Мені винагороди не світять.

Тим часом до столу професорки першим пішов Сет. Аделіна Ворн запитала його імʼя, після того, як він відповів, вона відмітила щось в своєму журналі та кивнула на артефакти.

Він торкнувся уламка меча і одразу затремтів. Його губи щось прошепотіли, але слова загубилися серед напруги.

— Чудово, адепте, — промовила професорка зовсім не звертаючи уваги на те, що Сет важко дихав. — Можете бути вільним. 

Він зненацька розвернувся до мене і його очі наче наповнилися розумінням чогось. Чи це мені здалось?

Наступною була Астера. Вона взяла старий перстень — і ніби пірнула в себе. З її вуст зірвалися незнайомі слова якоюсь мертвою мовою, а потім вона просто видихнула і вийшла з аудиторії.

В деяких адептів нічого цікаво не відбувалося, як і в Зейна. Схоже в них надто нудне життя. 

До столу підійшла Мелора та доторкнулась до обгорілої книги й почала кричати — так щиро й нестримно, що мені стало зле. Її довелося відтягнути від артефакту.

Хлопці, які стояли поруч, допомогли їй вийти. 

Ліліт торкнулася маленької тканиної ляльки. Декілька секунд вона стояла непорушно, а потім стомлено опустила голову.

— Все добре? — запитала професорка.

Вона нічого не сказала — просто стояла з лялькою в руках, поки по щоці не скотилася одна-єдина сльоза.

Я притиснулася до стіни. І скептично дивилась на це. Усе виглядало, як шоу на один акт: драматичне, символічне, але трохи надто театральне, щоб бути справжнім.

Але Мелора, ще декілька хвилин тому, кричала так по справжньому, ніби їй спалили душу. А Ліліт зронила ту одну сльозу, яка здалася гіршою за всі крики разом.

Театр — це коли вдаєш. А тут ніхто не вдавав.

Я ковтнула повітря, що раптом стало важким, мов затягнуте мотузкою горло.

Професорка Ворн дісталася до останніх імен у списку — тих, хто не обрав її предмет. Пропускала їх з холодною байдужістю. Очі — глибокі, крижано-золоті — ковзнули залом, і я відчула, як вони зачепили мене.

Звісно, мене лишать наостанок. Тому, що так буде цікавіше. Її маленька помста. 

Далі йшли решта з нас — семеро, що стояли позаду. У більшості нічого особливого не відбулося: торкались, завмирали, морщились і виходили з аудиторії, ніби після перескладання дивного пазла. Жодних сліз, криків чи містичних переображень.

Флері Белл, на диво, світилася після дотику до тонкого срібного браслета. Її очі сяяли, щоки червоніли — виглядала так, ніби щойно отримала обійми від якогось привида-покровителя.

— У когось сновидіння, певно, з дитячого журналу, — пробурмотіла я. — Любов і багато піжам з ведмедиками.

В аудиторіі залишилась лише я та професорка Ворн. 

Коли я підійшла, на столі лежав тонкий срібний кулон. Нічого особливого — на вигляд. Але щойно я наблизилась, у грудях защеміло. Немов щось давно забуте раптом згадало про мене.

— Ну що ж, — сказала я. — Лишили найкраще на десерт?

Ворн навіть не повела бровою.

— Іноді «найкраще» — лише ілюзія, — холодно відповіла вона. — Ти знаєш умови. Один дотик. Не чини опору.

Не чини опору? Авжеж. Іще скажіть: поклади голову на плаху, випий отруту і посміхнись для фото.