Глава 10

У приміщенні, схожому одночасно на кабінет мага й підпільне казино, адепти вже сиділи за столами. На стінах — карти світу з місцями, де нібито “зірвали куш”, а стеля — дзеркальна, мов для гри в ілюзії.

Я сиділа на своєму місці, втупившись у тріщину на столі, коли поруч опустився Сет.

Повітря між нами було напружене, мов туго натягнута нитка, яку будь-якої миті може порвати слово.

Я вже майже звикла до його мовчання, як із боку пролунав знайомий, огидно-масляний голос:

— Привіт, красуне. Ти сьогодні особливо вродлива.

Я повільно обернулась до Зейна, подарувавши йому свій найсолодший, найотруйніший усміх.

— Ти завжди так залипаєш, коли бачиш речі, яких не можеш собі дозволити?

Він пирхнув, але замовк. Ще один маленький тріумф на день.

Неподалік від нас Нора Брейд поставила на стіл чорну коробку й відчинила її. Усередині власноруч зроблені амулети: невеликі, круглі, кожен із різним каменем.

— Це обереги, — сказала вона спокійно, роздаючи їх по черзі. — Їх потрібно носити. Постійно.

Зейн нахилився та вихопив перший ліпший із самовдоволеною посмішкою, ніби це була нова прикраса, яку можна буде демонструвати дівчатам. Я дивилась на простягнутий мені амулет і не рухалась.

— Справді? — промовила я зневажливо. — Металевий кругляш зі скельцем — і це має нас врятувати?

Нора не розсердилась. Вона подивилась на мене зосереджено.

— Я бачила, як виглядає смерть без захисту, — сказала вона рівно. — Без сенсацій, без героїзму. Просто… порожнеча. Оберіг — це не про магію. Це про нагадування. Що ми не всесильні. І що іноді допомога приходить у найпростіших формах.

— А хто всесильний? — зненацька фиркнула позаду Ліліт. — Боги?

Ліліт знову втрутилась в розмову, коли її це не стосувалося. Чи можливо це не так?

— Так, — закивала головою Нора та направила очі до мене. — Я навіть тобі дозволю взяти, якщо хочеш. 

Я зиркнула на Нору — довго, мовчки, наче зважувала, чи варто сперечатись. Її обличчя не ворушилось, тільки очі світилися тією тихою впевненістю, яка дратує більше, ніж пряма образа. Впевненістю того, хто бачив більше, ніж я хочу знати.

Я неохоче простягла руку — не щоб взяти, просто щоб глянути ближче. Темно-синій, майже чорний, камінь нагадував крихітне око. Холодне, байдуже. І ніби трохи… співчутливе?

Я покрутила амулет між пальцями, але не вдягла.

— Щедра пропозиція, — промовила обережно. — Але я подумаю.

— Чорний личить до твоїх очей, Елі, — кинув Зейн з усмішкою. — І ти змусиш цей шматок сумнівного каменю виглядати дорого.

— Тільки не переплутай зі своєю душею, — відповіла я сухо й поклала амулет назад.

Нора не зреагувала — тільки злегка зсунула амулет до краю столу, ніби залишаючи його для когось, хто ще не вирішив.

— Боги допомагають і захищають нас, — додала Нора.

Ліліт пирснула позаду.

Я нічого не сказала, щоб не продовжувати цю розмову. 

Двері розчахнулися з таким грохотом, ніби буря увірвалася в кабінет. На порозі, розправивши темно-бордовий плащ, як крило, стояв професор Нік Брайтвел. Усмішка до вух, очі, немов божевільні блискавки. Рудоволосий чоловік, років сорока пʼяти із розкуйовдженим волоссям. 

— Вижили! — урочисто вигукнув він, ніби привітав нас із тріумфом. — Вітаю! Це вже успіх! Ви все ще не перетворились на купу попелу, отже, настав час ускладнити вам життя.

Кілька адептів здригнулись. 

Я лише зітхнула — Брайтвел мені з перших секунд здався не просто викладачем, а ходячою катастрофою в образі професора. Але схоже нудно з ним не буде.

Він кинув на стіл тонку коробку, яку одразу накрила хвиля тіней — чорні пасма ніби шукали, за кого вхопитись. Коли вони розсіялись, перед нами лежала колода темних магічних карт.

— Сьогодні ви дізнаєтесь, що таке ризик, — промовив Брайтвел театральним голосом. — У кожного з вас — своя межа. І свій страх. Ці карти покажуть вам саме те, що ви боїтеся втратити… або зробити. До кінця місяця умова карти має бути виконана. І ви отримаєте дуже щедрі дари. Або…

Він витримав паузу.

— Вам доведеться відвідати карцер. Це не кара — це досвід. А досвід, як і хороше вино, повинен мати післясмак.

І цей погрожує карцером. 

Дзижчання тіней посилилось. Над усіма нами повисла темрява — густа, жива. Здавалося, повітря стало щільним, як оксамит.

— Пригніться, — весело порадив професор Брайтвел, ніби ми щойно зібрались на феєрверк.

І він не збрехав.

З темряви над нашими головами раптом почали спадати карти — повільно, але з важкістю, немов кожна мала власну вагу, власну волю. Вони не просто падали, вони обирали.

Перша — мов кинута долею стріла — впала прямо переді мною. На стіл. Пропаливши тіньову доріжку в повітрі.

Я дивилась на неї кілька секунд, ніби чекала, що вона сама заговорить. Чорний блиск, сріблясті крапки, ніби зорі. Пальці самі потяглися.

Карта була холодною, мов метал, і важкою, як гріх.

«Поцілуй ворога. 

Зціли те, що тебе руйнує. Поцілуй того, кого найбільше ненавидиш. І зроби це щиро. Інакше…»

Рядок обірвався. Але щось у тій незавершеності було страшніше за будь-який дедлайн. Карта не вимагала поспіху. Вона наче чекала моменту. 

Я повільно підняла голову. У кабінеті панувала тиша. А викладач вже стояв наді мною. 

— Цікаво… — прошепотів Брайтвел, примружуючись. — У нас одразу карта волі. Непоганий початок. Ну що ж, привітаємо з… хм… романтичним випробуванням?

Я зітхнула і відповіла голосно, чітко:

— Наразі мого ворога тут немає.

Більше ані слова. Але ім’я вже виринуло в голові саме: Кассіан.

І як на зло, я майже побачила його перед очима в одному з його ідеальних костюмів. Уява — зрадниця.

Карта в руці ще жевріла. І я знала: вона не дозволить забути.

Навіть якщо він не тут.

Брайтвел усміхнувся, ніби саме цього чекав.

— Тоді доведеться чекати. Термін твого завдання буде… дещо більшим ніж у всіх. Але пам’ятай: карта вже знає, кого ти вважаєш своїм ворогом. І вона… не помиляється.