Глава 9

Зранку, коли Ліліт та Астера пішли, я залишилася сама в кімнаті, намагаючись доспати хоч кілька хвилин, але сон не йшов. У голові крутилося попередження Ліліт — спокійне, майже байдуже, але пронизливе, як холодна вода за комір. 

Про наш конфлікт із Астерою, я впевнена вже знала вся академія, але тільки Ліліт мала сміливість сказати вголос те, що ми з Астерою намагалися не визнавати: наша бійка — це не просто дитяча сварка. Це щось глибше. І наслідки будуть. Можливо, й карцер.

Після її слів між мною та Астерою запанувала тиша — не примирення, а скоріше перемир’я. Напружене, крихке, як скло. 

Мовчазна угода, до пори до часу…

Сніданок я пропустила, тому відразу пішла на заняття з темних ігор розуму. 

Коли я зайшла до аудиторії, одразу зрозуміла: щось не так. Тут не було парт. Натомість — великий круглий стіл посеред кімнати. Навколо нього вже сиділи інші адепти, напружено обмінюючись поглядами.

Тиша висіла в повітрі, наче дим після пожежі. Її порушувало лише потріскування свічок уздовж стін та на столі. Було відчуття, що зараз хтось когось звинуватить у вбивстві.

Я обрала місце між Сетом і Зейном. Навпроти сиділи Ліліт з Астерою.

— Добре, що ти тут, — тихо промовив Сет і нахилився ближче. — Я маю сказати дещо важливе…

Я глянула на нього злегка здивовано.

— Серйозно? Зараз?

— Так, бо потім може бути запізно, — його голос став майже шепотом.

— Може, скажеш це Мелорі? — вколола я і вмостилася зручніше. — Вона ж так мило сиділа вчора на моєму місці.

Сет трохи знітився й замовк. Я вже повернулась до столу, вдаючи, що не бачу, як він стискає кулаки на колінах.

Саме тоді до кімнати зайшов Вільям.

Без театру, без тіней, без грому. Просто відчинив двері — і, здається, аудиторія злегка змінила гравітацію.

— Доброго дня, — мовив спокійно, проходячи повз. — Моє ім’я Вільям Сінклер. Але ви вже знаєте це. І, сподіваюсь, знаєте, що довіряти мені не варто.

Посмішка з’явилася на його обличчі м’яко, ніби він грав у ввічливість. Очі ж говорили зовсім інше — «я знаю, що ти приховуєш». Він зупинився біля столу й подивився на нас, ніби обирав, кого з’їсти першим.

— Сьогодні у нас нестандартне завдання, — промовив він. — Один із вас — зрадник. Я обрав цю людину заздалегідь. У вас година. Можете допитувати, брехати, шукати логіку або піддаватись інстинктам.

— І ще одне… — він відступив на крок і, не зводячи з мене погляду, додав: — Якщо ви не можете довіряти навіть власним думкам, що вже говорити про інших?

— О, чудово, — тихо озвалась я, спершись ліктем на стіл. — Ще один красень, який грається в бога.

Нахабно фліртувати, або виглядати жертвою у мене схоже не вдасться, бо Вільям почув мої слова. 

Кілька адептів хихикнули, але швидко стихли, коли Вільям повернувся до мене.

— Адептко Воткінс, — промовив рівно. — Ви можете вийти, якщо не витримаєте.

Я повільно усміхнулась. Дізнався прізвище — отже, цікавився мною.

— Я витримаю. Але не обіцяю, що не зірву ваш експеримент.

Ми подивились одне на одного ще кілька секунд — ніби хтось уже почав гру. 

— На це я й сподіваюсь, — тихо відповів він. І сів. 

Гра почалась.

Хтось кашлянув. Хтось уже нервово тер пальці.

А я спостерігала за кожним. Побачила Флері Белл, вона сиділа з Норою Брейд та кидали мені не надто привітні погляди. Біда їх зʼєднала, могли б і подякувати.

— Ну що ж, — пролунало зліва. Голос належав Бенедикту, занадто старанному хлопцю, якого я часто бачила на перших рядах. Завжди щось записував і слухав так уважно, ніби світ тримався на його нотатках. — Думаю, треба почати з простого. Хто готовий сказати, що не зрадник?

Я подивилась на нього. Високий, худорлявий, з неглибокими, але інтелігентними рисами обличчя. Темне коротке волосся і великі карі очі, що здавались завжди трохи занадто уважними. Наче аналізував нас усіх ще до того, як ми сіли.

— Серйозно? — я підняла брову. — І що далі? Дамо кожному значок “чесність перевірено”?

Бенедикт знітився. Решта заусміхалися. Один-нуль.

Поряд зі мною Сет посміхнувся так, що я краєм ока побачила ямочку на щоці. Але слова не сказав.

— Хочеш запропонувати щось краще? — з викликом запитала Ліліт. У неї був той самий погляд, що завжди: трохи відсторонений, трохи нудьгуючий. Як у людини, якій усе байдуже, поки не торкнеться особисто.

Навіть дивно, що вона вирішила подати голос.

Я підперла підборіддя долонею, повільно ковзаючи поглядом по всіх. А тоді сказала:

— Думаю, зрадник — саме ти.

— Що?! — Ліліт мало не перекинула свічку. — Чому?!

— Бо поводишся не так, як завжди. Припускаю, що ти вже знаєш, чим усе закінчиться.

У кімнаті стало тихо. Погляди повернулись до Ліліт. Вона стиснула губи.

— Це нічого не доводить, — байдуже відповіла вона. — Це може бути просто хороший хід.

— Може. А може — хороша брехня, — я схилила голову. — Ми ж граємось, правда?

І тоді я відчула це. Погляд.

Сінклер сидів трохи осторонь, не втручаючись. Але дивився на мене.

Не як викладач.

Я не витримала та усміхнулась. На мить.

І він… підморгнув. Підморгнув, як чортів союзник у грі, де союзів бути не мало.

«Не бався зі мною, Вільяме», — подумки відповіла йому.

«Бо гру хотіла почати я, за своїми правилами.»

Після моїх слів та переглядок з викладачем, Ліліт лукаво мені посміхнулася — і замовкла. І разом із нею — решта аудиторії. Стало тривожно тихо. Свічки потріскували, відкидаючи плями світла на обличчя. Хтось уже боявся говорити. Хтось — сподівався, що наступною буде не його черга.

Я відчула, як Сет злегка посунувся ближче. Його плече торкнулось мого.

— Ти щойно запустила полювання, — прошепотів він.

Його голос був тихим, але в ньому бриніло щось більше, ніж просто тривога. Наче захоплення? А може — страх за мене.

— Не хвилюйся, я ще не згоріла, — відповіла я, не відриваючи погляду від свічки.

— І не збирайся. Бо я… — він раптом замовк, ковтнув повітря. Його рука на мить стислась у кулак. — Забудь. Потім…