Глава 8

Я не хотіла йти. Ноги були важкі, як після довгого плавання під водою. Дзвінок вже давно пролунав.

Мантія прилипла до спини. Хотілося в душ, обійняти себе за коліна й дати волю емоціям. Карцер досі був в думках.

Але я не дам їм такого задоволення. Знала: тіні тут. Вони спостерігають.

Двері аудиторії відчинилися самі, щойно я доторкнулася до них. Я навіть не звернула уваги, хто викладає.

Я ступила всередину. Сірі стіни, сірі стільці, сірий пил — як тонкий попіл у повітрі.

Адепти щось весело обговорювали. Я кинула погляд угору: Сет, Зейн, і з ними — Мелора. Але мені було байдуже. Нехай сидить де хоче.

— Тут вільно? — запитала я в Ліліт. Виявляється, вона завжди сиділа на перших партах. Просто я ніколи її не помічала.

Вона вже звично, байдуже кивнула. Її погляд блукав аудиторією, наче щось шукала.

— Вона десь тут, — прошепотіла Ліліт. — Спостерігає, як хижак.

— Хто? — спитала я. Не дуже вдумуючись.

— Селена Найт, — ще тихіше мовила вона. — Професорка з предмету Мистецтво зникнення.

І тоді вона заговорила.

Голос — жіночий, упевнений, але замолодий, як для професорки.

— Той, хто вважає, що я щойно з’явилася — вже програв, — пролунало наче нізвідки. Ледь чутно, як подих крізь щілину в дверях. Холодок пробіг шкірою.

Адепти замовкли.

Я озирнулася, хоча не знала, куди саме дивитися.

— Мистецтво зникнення — не про втечу, — продовжив голос. — Це про присутність, яка не залишає відбитку.

Селена Найт уже стояла біля дошки. Я не бачила, як вона увійшла. Вона справді була тут увесь час, як сказала Ліліт.

Сіра сукня зливалася з фоном. Волосся — як срібна димка. Обличчя й справді доволі молоде, їй трохи більше тридцяти років, але сіро-блакитні очі видавали, що в глибині душі, ця жінка пережила багато. 

І щось ворухнулося в мені. Це не був страх. І не захоплення. Це було щось інше.

Бажання зникнути.

Може, навіть — від самої себе.

— Встати, — сказала голосно Селена.

Ніхто не ворухнувся. Вона не підвищила голосу та аудиторія миттєво затихла.

— Встати, — повторила вона. — І зникнути.

Я ледь стрималася, щоб не закотити очі. Ліліт поруч тихо зітхнула. Стукнули стільці. Всі підвелися.

— У вас три хвилини, — мовила вона.

— То це… все? — зірвалося з мене. — Ми маємо зникнути? Просто так?

Я не планувала говорити. Слова самі вирвались з вуст. Всередині закипав гнів, спочатку Равенксфорт з залякуванням, потім Ваглес з тіньовими угодами, а тепер ця хоче, щоб ми зникнули…

І на фоні цього досі не відступали тривожні думки про карцер. 

Селена повільно повернула голову. Її обличчя не змінилося, але тиша в кімнаті стала густішою.

— Повтори, — тихо промовила вона до мене.

Я проковтнула клубок у горлі, але не відвела погляду.

— Це не навчання, — повторила я вже твердо. — Ми ж навіть не знаємо, як! А ви не даєте знань. Ви перевіряєте, хто вгадає правила. Хто підкориться. А хто зламається.

Мене спершу здивувало, що голос не тремтів. А потім, що всі дивилися на мене. Навіть Сет. 

— Як тебе звати? — запитала вона.

— Елі, — відповіла я. Голос усе ще тримався.

Селена кивнула ледь помітно. Її очі ковзнули по мені згори вниз. Пильно. Повільно.

— Напружені плечі. Губи стиснуті до білого. Очі шукають вихід, а не сенс. Ти не слухаєш, ти тримаєшся. Це не навчання, а лише виживання. 

Вона зробила крок — і враз опинилась поруч, хоч я не бачила руху.

Я мовчала, було відчуття, що вона бачить мене наскрізь. Або ж пояснення просте: вона знала, що я була в карцері. 

— Знаєш, як зазвичай вчать плавати, Елі?

Я дивилась на неї уважно, чекаючи далі слів і спеціально мовчала.

— Штовхають у воду, — відповіла вона сама. — І дивляться, чи випливеш.

Вона зробила крок ближче, але ніби не рухалась. Просто… опинилась поруч.

— Але зникнення — не плавання. Ти не вчишся триматися. Ти вчишся — не тонути зовсім.

Вона дивилася просто в очі. Її погляд був не ворожим. Але й не співчутливим.

Прозорий, як крижана вода.

— У тебе немає ресурсу, щоб вчитись. Бо ти вже борешся, — сказала вона. — Не з завданням. З собою.

— Тому зараз — не час. Вийди, Елі. Повернись, коли знатимеш, що хочеш бути присутньою.

Я стисла пальці. Кілька секунд тиші, тільки серце билось у скронях.

А тоді ступила крок у бік дверей, бо на мистецтві зникнення, я так і не навчилась зникати. 

Селена продовжила заняття. 

Я зупинилась біля дверей. 

— Може, я і не вмію зникати. Але принаймні не прикидаюсь, що мене тут немає, — кинула їй наостанок та вийшла.

Знову опинюсь в карцері? Не думаю. Вона сама мене вигнала.

Та все ж кімнату я зміню. Переставлю свої речі у кімнату чотириста сім. Точніше форму та нічну сорочку.

Всі адепти були на навчанні, тому душ був повністю в моєму розпорядженні.

Тепла пара застилала дзеркало. Вода шуміла, як дощ у середині грудей. Я стояла під нею довше, ніж потрібно — поки плечі не розм’якли, а думки не злились у щось безформне. Хотілось змити не бруд, а присутність. Все, що прилипло за день.

Кімната чотириста сім була прохолодна і трохи пахла пергаментом.

Чотири ліжка. Одне з них — Ліліт. Я памʼятала, як вона на ньому спала. 

Під другим лежали чиїсь черевики, старі, але начищені. Над ними була сітка з підвішеними амулетами, схоже зробленими власноруч. І надпис на ліжку — Нора Брейд. 

На третьому була розстелена постіль, тому я не наважилася туди лягати. І ще там був підпис Астера Лемак. 

Четверте було майже порожнім з моїм вигаданим іменем — Елеонора Воткінс. Майже порожнім — бо на подушці зручно лежала чиясь зелена сукня. Хоча я добре знала чия вона. Наче чекала, щоб я її скинула.

Я лягла під ковдру й нарешті видихнула.

Не знаю, чи засну. Але принаймні відпочину.

…Я не помітила, як сон підкрався. Спершу — ніби просто моргнула. Потім — темрява. Волога, густа, як у карцері.

Мені снились тіні, знайомі до крику. Холодний камінь під ногами. Тіні ворушилися, наче живі. Вони шепотіли: