Глава 7

Адепти обговорювали професорів, хтось був в захваті від Гектора Ваглеса, когось він навпаки лякав, але всі одностайно були проти Равенксфорта. І я б з ними погодилась, але щось дивне діється в цій академії без моральних правил, і вже, якщо я тут, то повинна розібратись у всіх аспектах.

Зрештою, ми з Сетом та Зейном рушили сходами на обід. Зранку, я снідала майже остання, тому ні з ким особливо не пересікалась. 

Їдальня була чимось середнім між готичним залом і театральною сценою — під стелею нависали ковані люстри, у яких тьмяно світили свічки. Темні стіни поглинали звуки, немов мовчазні кам’яні спостерігачі.

Ми щойно набрали їжу, на диво нормальну, без жодних моторошних відблисків чи повзучих тіней.

Майже всі місця були зайняті, лише біля вікна був столик, за яким одиноко сиділа дівчина з чорним коротким волоссям, світлою шкірою та темними очима.  

Я примружилась та згадала де бачила це обличчя. Вона спала в кімнаті, куди мене мали б поселити.

Коли ми підійшли, дівчина навіть не звернула увагу на нас. Зрештою Сет, все одно запитав дозволу приєднатися до неї, та дівчина байдуже кивнула. 

Ми ще не встигли як слід сісти, як вона вже тут як тут. Та рудоволоса, зеленоока, з якою я обіцяла розібратися. Її довге, хвилясте волосся спадало на плечі, і виглядало, як єдина яскрава пляма на формі. В руках вона тримала тацю з їжею. 

Склалося враження, ніби все своє життя ця особа чекала саме на цей обід, саме на цей стіл і, звісно ж, на наше товариство.

— Я Мелора Морнін, — вона мило посміхнулася, ніби ми старі знайомі.

— Елі, — відповіла я коротко, дивлячись їй просто в очі.

— Сет Дарвел, — чемно кивнув Сет, і її погляд приклеївся до нього, аж надто надовго, щоб це було випадково.

У посмішці Морнін не було жодної щирої емоції, здавалось, що це лише добре відрепетирувана гра.

— Зейн Кроу, — додав Зейн, трохи насмішкувато, ловлячи її фальшиву люб’язність.

Кілька секунд тиші. Мелора перемістила погляд на дівчину з короткою зачіскою. 

— Ліліт Вейн, — злегка підіймаючи голову, промовила чорноволоса та схилилась знову до тарілки.

Мелора кинула кілька фраз до Зейна — так, для галочки — і миттєво залипла на Сета, наче він був головною стравою.

Я б могла її з легкістю вигнати, але «ворогів» потрібно тримати ближче, а потім в потрібний момент нанести удар.

— Ти ж знаєш, що зелений це колір сили? — мовила Мелора, легенько торкаючись краю його рукава. — Певно, тому тобі так пасують очі.

Які ж дешеві компліменти. 

Я злегка хмикнула та в розмову не втручалась. Сет, здавалося, не зовсім зрозумів, що відбулось. 

— Ем… дякую. Думаю це спадкове… — ніяково посміхнувся він та перемістив погляд до тарілки.

— Ти ж один із них, правда? — Мелора провела пальцем по краю чашки й з посмішкою глянула на Сета. — Твоя родина походить від того, хто збудував це місто.

Такого повороту подій я не очікувала. Все ж добре, що я її не вигнала. 

Сет поглянув на неї спідлоба, не заперечив і не підтвердив.

— Не люблю про це говорити.

— Але ж це легенда! — Мелора нахилилася ближче, і її руде волосся впало на плече, мов вогняна хвиля. — Троє тіньових магів, які зібрали всі тіні світу й створили Тіньове місто. Один з них твій предок. Це ж… неймовірно.

Я помітила, як він злегка напружився. Його усмішка зникла, плечі стали жорсткішими, ніби він в один момент згадав щось, що не хотів згадувати.

Це не просто родинна історія. Це щось більше. Щось, що він не готовий відкрити.

— Легенда? Цікаво. А подробиці? — зацікавлено промовила я. 

Мелора перевела погляд на мене — усмішка не зникла. 

— Сет сказав, що не хоче говорити, — відповіла вона та підтримуюче торкнулася його руки. 

Так я й повірила, що вона турбується про Сета. 

— Така люб’язність просто зворушує, — промовила я солодким тоном.

Сет зненацька відклав виделку та вона впала на тарілку з гучним звуком. 

— Вибачте, я, мабуть, піду. Раптом зник апетит.

Він підвівся, киваючи нам, і рушив до виходу, навіть не обернувшись.

Я проводжала його поглядом, внутрішньо затамувавши подих. Щось в цій легенді було не так. І я обовʼязково маю дізнатися подробиці. 

— Мелора, дорогенька, — почала я обережно. — Ти б думала перш ніж щось говорити, а то в-абанку можна залишитись без нічого.

Ліліт підняла голову та я бачила, як вона стримувала схвальну посмішку. 

Мелора різко видихнула та зі злості відкинула стілець. 

— Хм, — я лукаво посміхнулась, дивлячись, як це рудоволосе стерво йде геть з їдальні. 

— Ось це моя дівчинка, — промовив Зейн і поклав руку мені на плече.

— Забери руку, поки її не відрізали, — відповіла я холодно, навіть не повертаючи до нього голову та стиснула ножа.

Його рука одразу зникла, а Зейн тихо хмикнув, ніби це його навіть потішило. 

— Іди, Зейне. Я ще не настільки зголодніла, щоб обідати в компанії паразита.

Він знову хмикнув, але більше нічого не сказав — просто розвернувся й пішов, залишаючи по собі запах дешевої зухвалості.

— Нарешті наодинці поїм, — промовила я. 

Ліліт підняла голову і звела брови. 

— Це ти так тонко натякаєш, щоб і я пішла? 

Я зробила вигляд, що замислилась. 

— Ні, якби я хотіла, щоб ти пішли, то сказала б прямо: «Не чавкай, будь ласка, я намагаюсь обідати.»

Кинула їй погляд і додала з тією самою інтонацією, з якою вона вчора, не підводячись з ліжка, заявила: «Тихіше будь ласка, я намагаюсь спати».

Ліліт криво всміхнулася.

— О, класика. Теплі спогади про наше знайомство. Якби я була сентиментальною — пустила б сльозу.

— Я б цього не витримала, — пробурмотіла я, нарешті спокійно ковтаючи першу ложку.

— Знаєш, — сказала вона, опускаючи погляд у свою чашку, — це навіть приємно. Просто сидіти, без театру.

— Приємно це коли не бачиш, як якась яскрава рудоволоса, заграє з хлопцем, який виявляється дуже цікавий персонаж, — пробуркотіла я.