Глава 6

— Закон це гра, — заграв бровами професор Гектор Ваглес, викладач Магічної Юриспруденції. 

Він був одягнений в темно-синю мантію. Кремезний чоловік, трохи молодший за Адріана, з засмаглою шкірою та сивим кучерявим волоссям. На його переносиці були приспущені круглі окуляри, а на обличчі сяяла хитра посмішка. 

Аудиторія Гектора виглядала зовсім інакше від попередньої. На заміну похмурості, в цій аудиторії була деяка хаотичність, але водночас вона здавалась продуманою до дрібниць. 

Темне дерево на стінах, на якому то зʼявлялись, то зникали надписи, пергаменти літали у повітрі, ніби безладно, хоча жоден з них не стикався. 

Біля професора було зайве крісло. На погляд звичайне, деревʼяне без зайвих різьблень, та дещо на ньому було дивним. Мотузки на підлокітниках та ніжках стільця. 

— Стілець для катування? — тихо запитала, в пів оберта розвернувшись до Сета. 

Я знову сіла біля нього, бо по суті ні з ким так і не познайомилась. Та й Сет був не проти, ось би він ще позбувся цього похотливого Зейна, який майже всю перерву намагався заговорити зі мною. 

Та я вибрала тактику мовчання, моя голова була зайнята попередніми погрозами професора Адріана Равенксфорта.

— Якщо тебе посадять, то я посиджу поруч, — тихо мовив Сет, ніби мимохідь.

Він не дивився на мене, удаючи, що спостерігає лише за стільцем. Але його тон був таким спокійним, дбайливим та… чомусь важливим.

Викладач з юриспруденції почув, що ми порушили тишу та відразу звернув увагу на нашу компанію увагу. 

— Якісь питання? — Гектор Ваглес примружився. 

Ми мовчали. А я взагалі зробила вигляд, що це не до мене.

— Є два варіанти, — почав якісь свої роздуми професор Ваглес. — Або ви найнуднішим курс, або ж попереднє заняття у вас було з професором Равенксфортом. І судячи з ваших переляканих очей, з другим варіантом я влучив у яблучко. 

Алепти все ще мовчали, тільки переглядались одне з одним. 

А мій погляд все, ще був прикований до стільця. Та, що ж це таке? Професор не виглядав загрозливо, можливо, якщо запитаю, то він відповість. 

— Професоре Ваглес, — я повільно підняла руку і на мене звернули увагу сорок вісім адептів, дехто зі здивуванням, а дехто з насмішкою, особливо та русява, яка вчора була в бальній сукні. 

— Сама смілива, — одобряюче кивнув Гектор Ваглес.

— Вважаю більшість з нас цікавить, що то за стілець? 

— О, ви помітили? — з легкою іронією перемістив він погляд на стілець з мотузками. — Це стілець великих неприємностей, якщо людина на ньому — не надто чесна.

— І що він робить? — сміливо почала розпитувати. Цей старий видався більш привітним. 

— Усе залежить від того, хто на ньому сидить. Розкриває секрети, заставляє говорити правду,  — зухвало відповів він і жестом вказав на стілець. — Хочете перевірити?

І як він заставить говорити мене правду? Стілець зачарований? Я не чула про таку магію. Принаймні у нашому світі магія не настільки розповсюджена, взамін цьому прийшла наука та технології, а чаклунство лише для допомоги. 

— Давай перевіряй! — захихотіла та повернулась до мене та русява бальниця-принцеса, яка в мантії та формі виглядала зовсім звичайною, а її зачіска не була вишуканою, лише високий хвіст. 

Ця стерва кидає мені виклик? Власне мені є, що приховувати, але слабкість я не збираюсь показувати. 

— Якщо він дійсно змушує казати правду, то лише одне запитання, — промовила я та в цей час, Сет торкнувся моєї руки.

Тихо прошепотіла йому, що все буде гаразд. Він дивився на мене недовірливо, але відпустив.

Я піднялась з місця і після схвального кивка спустилась вниз до столу професора. 

Сівши на стілець, мотузки магічним чинном почали самі завʼязуватись, не тісно, дише для ефекту. Та варто мені було злегка поворушити рукою, вони почали тугіше стискатись. 

— Що ж адепти, — задоволено потер руки Ваглес та оглянув усіх. — Зіграємо в рулетку з вашою однокурсницею, чи запитаємо щось нудне? 

Ох і вміє він ставити питання. Хто ж захоче після цього вибрати другий варіант? 

— В а-банк! — промовив чийсь жіночий голос та я не зрозуміла кого саме. 

Ваглес посміхнувся та повернув погляд до мене. Хижий погляд, який заставив побачити в цьому старому не лише жартівливого професора, а справжнього адвоката, яким він і був в минулому.

Я зімкнула губи та моє серце почало неконтрольовано битися. 

Глибоко вдихнувши, взяла свої емоції під контроль. Треба діяти хитро та розумно, не можна піддаватися. 

— Чи є у вас секрет, який, якщо розкрити, поставить вас у небезпеку? — запитав він та уважно вивчав мою реакцію. 

Мотузки на моїх ногах та руках були наче в стані готовності, що в будь який момент готові стиснути мої руки до болю. 

Серце знову почало гупати в голові. Я намагалась підібрати відповіді та думки плуталися, наче я була під дією дивного стану…

— Є, — відповіла коротко і з пришвидшеним диханням нагадала. — Лише одне питання. 

Мотузки вмить розвязались та я дещо різко встала зі стільця, не хотіла б знову там опинитись. 

— Ви не тільки смілива, а й кмітлива, — професор хитро посміхнувся та змінив тон на тихий та трохи моторошний. — Але будьте обережні… деякі секрети мають звичку випливати на поверхню.

Я стояла рівно дивлячись на нього та підняла голову догори. 

— Хм, — злегка знизала плечима, наче його відповідь мене абсолютно не хвилювала. Хоча всередині досі відчувала, як тіло тремтіло. 

З гордо піднятою головою під зацікавлені погляди адептів, я рушила до свого місця, а Ваглес продовжував свої ігри. Адже його заняття більше було схожим на гру, правила якої ми ще не знали. 

— Для початку, адепти, ми з вами підпишемо угоду, — продовжив Ваглес та перед нами на столах зʼявились декілька скріплених паперів. — Без цієї угоди, на мої заняття ви не потрапите, навіть ті, хто обрав юриспруденцію. Але…

Він замовк, давши нам можливість прокрутити почуте в голові і зацікавитись ще більше його загадковим «Але..».