Глава 5

Ми зібрались у похмурій аудиторії, стіни якої були прикрашені старовинними різьбленнями. Лише один ліхтар мерехтів у центрі приміщення. 

І це добре, бо ніхто не бачив як майже пʼятдесят адептів, одягнутих в однакові мантії чорного кольору, а під ними чорні костюми, без зайвої вичурності, темні штани та гольфи під шию.

Крім до речі одного адепта. Сета. Біля якого я одразу ж сіла.

Учора я миттєво поринула в глибокий, неприродний сон — ніби хтось примусив мене заснути, попри загрозу, що нависала довкола. Це місце було небезпечним, я це відчувала кожною клітиною. Але щось — чи хтось — не дозволило мені боротися з втомою. Магія Академії?..

А коли я прокинулася — було приємно тихо. Жодного звуку. Жодного руху сусідок. Лише я… у власноруч «вибитій» кімнаті.

— Це твоє, — протягнула Сету, криво складену мантію, яку він одразу вдягнув. Вона була трохи зімʼята, і Сет мимовільно зітхнув. 

Слід було подякувати, але мені здається я вже це робила. 

Сет не встиг відповісти. Дзвінок пролунав надто гучно та ми чекали доки відкриються двері, щоб зайшов викладач з предмету Закони Тіней. Його звали Адріан Равенксфорт, так було написано на табличці біля дверей аудиторії. 

Чула, як в коридорі про нього говорили, що він не любитель делетантів. А власне всіх адептів, включаючи мене, бо до тіньової магії я не маю жодного відношення. 

Чи можливо це не так?

Адепти розповідали про цього професора зі слів своїх батьків, сестер та братів. І це мені ще раз нагадало, що в кожного з адептів були тіньові маги в сімʼї. Можливо і в моїй також?

Також чула, що професор Равенксфорт в минулому суддя тіньового трибуналу. Це все для мене нове, бо Академія Тіньового Права, як і власне місце де вона знаходиться не підкоряється жодним правилам, жодного королівства. 

Аудиторію огорнула тіньова завіса і з цієї темряви вийшов чоловік. 

Високий, худорлявий з чіткими рисами обличчя. В нього було довге попелясте волосся, яке обережно зібране. Очі крижаного сірого кольору. Одягнений в чорний класичний костюм з плащем, який віддавав темно-фіолетовим кольором. 

Він не зробив жодного зайвого руху, лише його очі пильно оглядали всіх адептів. Він наче несвідомо змушував нас здаватись меншими. 

— У цій кімнаті не існує моралі, — промовив він. В тиші його голос здавався, як далекий шепіт, що проникав в саму свідомість. — Є лише закон. І ви, або підкоритеся йому, або зникнете у темряві, що забирає слабких.

Не далеко від мене пролунав зневажливий смішок. Тихий майже не помітний. 

Це був Зейн, що сидів біля Сета. 

Професор Равенксфорт не спішно підійшов до його парти. Адепти мовчали, лише очима слідкували, як плащ розвіювався при кожному кроці.

Він підійшов надто близько, я побачила, як очі Адріана спалахнули чимось на кшталт роздратування. 

Тіні навколо нас почали клубитися, здавалось вони навіть мене торкнулись. Я мимоволі втиснулась в стілець та схопила за руку Сета, який цього навіть не помітив.

Наскільки я знаю тіньова магія найбільш небезпечна у всіх світах. Вона не вивчена, не збагнена і не контрольована …

Тіні огорнули Зейна та його стілець став темним, наче чорна діра, що розчинила у собі адепта. 

В аудиторії запанувала така тиша, що здавалось не тільки Зейн зник, а й усі ми. 

Сет, як і я зблід та ми намагалися навіть не дихати. Він стиснув мимоволі мою руку. 

— Ви всі зараз тут, тому що маєте зрозуміти, як вижити у світі, де закон — це єдине, що відрізняє вас від здобичі. Тож скажіть мені… — сірі очі Адріана Равенксфорта спалахнули холодним світлом. — Чи закон справді захищає вас? Чи, можливо, він лише дає вам ілюзію безпеки, перш ніж забрати все?

Він глянув на мене та моя рука затряслась. 

Він чекав відповіді та я зрозуміла, що будь яке слово може стати пасткою. 

Тіні різко відступили та Зейн спантеличено сидів на місці, зблідлий та наляканий. 

— Сподобалось в карцері? — з легким смішком запитав Адріан. — І це лише ти підсвідомо там був, то ж в наступний раз добирай ретельніше вигуки, особливо з предмету, яким ти вирішив знехтувати. 

Зейн не обрав його предмету і професору це не сподобалось. Цікаво, що ж буде мені, коли почнеться Спадщина забутих орденів?

Ми всі маємо пройти перше ознайомлення з предметами та викладачами, тож зустрічі не уникнути. 

Коли професор відійшов я відпустила руку Сета, яка вже стала холодною. Він глянув на мене трохи розгублено, як і я на нього.

Що я там сказала? Цікава академія? Беру свої слова назад. Це божевільня!

Професор неспішно проходив між рядами та почав говорити:

— Більшість із вас думає, що ніколи не порушить закон. Це означає, що ви не розумієте його справжньої природи. Закон це не про добро чи зло. Це про те, хто вміє грати за правилами й змушувати їх працювати на себе.

Ми всі мовчали та дивились, як його плащ коливається від кроків.

Я подумки закотила очі. Класична лекція про відносність моралі. Ще б цитату з кодексу процитував — ідеальна програма «промивання мізків-101».

— Напишіть найжахливіший злочин, який ви могли б скоїти, — продовжив він. — І виправдання, яке змусило б суддю вас відпустити.

Перед нами зʼявився чорний пергамент і стара чорнильна ручка — прямо як з підручників. У моєму світі, де всі вже звикли до цифрових блокнотів, це виглядало майже як виклик.

— Пишемо, — з натиском сказав Адріан, і цей тон змусив усіх взятись до справи. Майже всіх.

Я на мить затримала погляд на ручці. Жахливий злочин? Який із тих, що я уявляла, не вляжеться в рамки?

Я написала. Не тому що вірила у завдання, а тому що цікаво було, що станеться далі.

Пергаменти зникли. Я не встигла його підписати — і, щиро кажучи, так навіть краще.

Адріан витягнув один із них. Прочитав уголос, не виказуючи емоцій:

— «Я підробив документи, щоб уникнути несправедливого суду. Закон мав прогалини — я скористався ними.»

Я побачила, як Сет біля мене стиснув кулаки, а його очі потемніли.