Глава 4

Я піднялась по високим сходам на перший поверх. 

Хол академії був в сірих та стриманих тонах. Холодний камінь підлоги, високі стелі з ледь помітними магічними візерунками, які при світлі зникали. Уздовж стін тягнулися довгі ряди деревʼяних шаф, які також майстерно перефарбували в темний колір. На стінах було кілька світильників, які трохи додавали світла та тепла, роблячи простір більш комфортнішим. 

З правого боку за невеличким столом сиділа невисока жінка, вона доїдала свій обід та коли я увійшла, прискіплтво дивилась, як я оглядаю академію. 

— Імʼя, — нарешті промовила жінка байдужим тоном. 

— Елі… , — я заткнулась, не варто їй знати правди. - Елеонора Воткінс, коротко Елі. 

Та пробачить мене бабуся, що використовую її імʼя та дівоче прізвище. 

Жінка витерла руки в серветку та почала щось друкувати. 

— Залиш адресу Воткінс, я повідомлю батькам де ти, — підсунула мені папірець жінка. — І вишлю їм рахунок на оплату.

Я глянула на папір та презирливо його підняла, сліди від її обіду були на папері, що викликало нудоту.

— Це зайве, — скривилась я. — Родичів в мене нема. Мати померла, майже одразу після пологів, а батько… — я закусила губу, поховати заживо батька навіть для мене занадто. — А батько відмовився від мене, вчора ввечері. 

Це вже більше схоже на правду. Коли він одружив мене проти волі то й справді відмовився, принаймні не офіційно.

Думаю нещасній сирітці вони пробачать таке, як рахунок на оплату. Можливо, ще й стипендію дадуть.

— Як скажеш, — вона натиснула клавішу та звук ксероксу заполонив хол, адміністраторка дала мені папірець. — Тут написаний розклад та номер твоєї кімнати, гуртожиток на четвертому поверсі, але спершу йди на склад, тобі видадуть форму, — вона презирливо глянула на мою нічну відкриту сорочку та величезну мантію, яку постійно доводилось поправляти, бо плечі Сета набагато більші за мої. — І на майбутнє, тут такого не носять. Виховані люди все ж в академії.

Та це нічне вбрання коштує більше ніж її місячна зарплатня. 

— Якщо всі настільки виховані, як ви, то дивуюсь, що тут болота ще немає, — фиркнула я у відповідь. 

Знала б вона скільки таких вихованих я бачила, деякі з них навіть намагалися вбити своєю чесністю.

Та на жаль адміністраторка цього не почула, бо до холу почали заходити все нові алепти. Шкода, мені цікаво було почути її реакцію. 

Я взяла буклет зі стійки цієї ненажерливої, в якому описувалось ієрархія розташування приміщень в академії. 

Нульовий рівень: пральня, складські кімнати, майстерня. 

Перший рівень, на якому я зараз знаходилась, це хол, їдальня, приймальня комісія, дошка розкладу і правил. 

Другий рівень: навчальний блок. 

Третій рівень: зона практики. 

Четвертий рівень: стандартний гуртожиток для студентів. 

Пʼятий рівень: елітний гуртожиток. 

Також на іншій стороні буклету я побачила ще один рівень. Який називався мінус першим. 

Я нахмурилась і яка різниця між нульовим та мінус першим? 

Та різниця була в описі…

На мінус першому, потаємному рівні знаходився архів академії, секретна лабораторія та карцер. 

Нас що карати будуть за ненармативну лексику? Тоді я одна з перших в списку. 

Я спускалась вниз довгими гвинтовими сходами. Камʼяні стіни сирі, світло було тьмяне, а повітря віддавало холодом і пилюкою. Магічні світильники мерехтіли слабким синюватим світлом, відкидаючи довгі тіні, які, здавалось, ворушаться на краях зору. 

Тіньова академія не просто мала таку назву, адже справді відчуття, що тіні спостерігають, аж моторошно стало всередині. 

На нульовому рівні вузькі коридори вели до різних приміщень, я чула приглушений гул пральних машин, брязкіт металу з майстерні. Але склад знаходився далі, за важкими деревʼяними дверима, оббитими металевими пластинами.

Як я дізналась? На всіх дверях були вивіски, благо до цього вони додумалась. 

Всередині складу ряди високих стелажів, заповнених темними тканинами форм, скринями з невідомим. Повітря тут було трохи сперте, пахнуло вогкістю і старим деревом. В одному з кутів стояв стіл, за яким кутався в мантію худий чоловік з чорнильними плямами на пальцях. Він ліниво підійняв погляд, оцінюючи мене, і без вітання, пробурмотів:

— Форма справа, можна взяти два екземпляри, також одну нічну сорочку. Не переплутай, бо потім сюди не повернешся.

— І це все? — здивовано перепитала та коли чоловік мене проігнорував, то додала. — У вʼязниці і те більший вибір. 

— А ти там була? — прискіпливо фиркнув чоловік та я промовчала. 

Коли взяла пару екземплярів форми та нічну сорочку зліва, попрямувала, крізь натовп адептів на четвертий поверх. Намагалась з ними не пересікатись та погляди все ж таки отримала. Та благо адептам було цікавіше отримувати форму. 

— Прихований поверх вони вигадали, а ліфта ні, — бовкнула собі під ніс підіймаючись на другому поверсі.

— Теж задаюсь цим питанням, — почула приємний чоловічий голос. 

Я повільно підняла голову та зверху на сходах весь в світлі від вікна, наче Бог, стояв чоловік у вишуканій формі темного кольору з довгим чорним плащем з відтінками смарагдового. 

Світле волосся було обережно заплетене та переплетене чорною стрічкою, а яскраво зелені очі блищали наче камені, я мимоволі посміхнулась та чоловік відповів мені відразу підмигуванням. Його ідеальні риси обличчя наче справді були божественними. 

— То можливо допоможете дамі в біді? — я випрямилась та кокетливо піднялась декількома сходинками. 

— Із задоволенням, моя робота допомогати адептам, - промовив він. 

Ну міг би сказати прекрасним дівчатам, а не просто адептам. Навіщо ці формальності. 

— Я Елі, — швидко простягнула йому в руки пакунки з одягом. 

— Вільям, викладач з темних ігор розуму, — забрав він в мене пакунки. 

Мій розум ти вже захопив і доволі таки темними думками, - подумала я та мило йому усміхнулась. 

Все ж я обрала правильний предмет.