Глава 3

Я опинилась в абсолютній темряві, але й досі відчувала, як тіні тягнуть мене кудись, та через декілька годин моїх мук, темрява розчинилась і світло потрапило в очі. 

Тіні відпустили мої руки та ноги. Я механічно потерла очі, намагаючись звикнути до світла. Спершу почала чути голоси, дивні металеві запахи, що змішувались з нічним повітрям, потім поступово бачила силуети в каптурах, які схилились наді мною. 

— Новенька, —  сказав хтось тоном, в якому вчувалося недвозначне захоплення. — Чур вона моя!

Мене аж вивернуло від того голосу — слизького, наче жир на холодній воді. Серце неслухняно гупало, а перед очима миготіли плями.

Я не встигла навіть збагнути, хто ці люди, де я, і чому відчуваю себе як після тижня без сну — а мені вже щось «чуркають».

Серйозно? Я щойно вийшла з темного викрутаса невідомої магії, а мене вже розділили, наче цукерку в дитсадку?

Я повернулась у бік шуму і примружилась.

Чоловік гордо зняв каптур. Молодий, з доволі коротким світлим волоссям, тонкими рисами обличчя та сірими очима. Мантія облягала струнке, але трохи худорляве тіло, а з-під неї виднілась світла шкіра.

— Тільки у твоїх снах, білобрисий, — буркнула я, вже трохи оговтавшись.

З іншого боку мені подали руку. Темноволосий хлопець у мантії — коротке волосся, темно-зелені очі, посмішка така яскрава, що аж заполонила моє серце.

Я посміхнулась йому та прийняла руку допомоги. 

Він галантно зняв мантію та кивнув. 

— Думаю тобі так зручніше буде, — мовив він м’яко, з ноткою турботи, від якої шкірою побігли мурашки.

Він залишився в футболці, оголивши сильні руки. І тільки зараз, я зрозуміла, тіні затягли мене сюди просто з кімнати… в нічній сорочці. У короткій нічній сорочці, яка ледве прикривала сідниці й повністю оголювала плечі.

Я потяглася за мантією і саме тоді прийшло друге осяяння: я далеко не в рідній країні.

— Де я? 

Я оглянулася навколо. Переді мною розкинулося ціле місто, заховане в тіні високих мурів. Вулички освітлювали магічні ліхтарі, по бруківці снували незнайомці в темних мантіях. Але головне — відчуття, що звідси не вибратися просто так.

— Якого біса?! Мене витягли без дозволу! Ви хоч знаєте, хто я?! — я рвучко вихопила мантію з рук і накинула її на плечі. — Хто тут головний? Хочу подякувати… особисто.

Темноволосий хлопчина ледь помітно усміхнувся, а білобрисий засміявся у весь голос.

— У нас тут бойова, напівгола мадам, — хтиво протягнув він. — Для тебе я можу бути тут головним, Зейн, — відрекомендувався він. — Ти тільки мантію зніми і я покажу тобі всі дива світу. 

— Краще помовч, — відповіла я, глянувши на нього згори вниз. — Якщо це твій пікап, то співчуваю всім твоїм колишнім. Особливо іхнім вухам та очам.

Сміх стих. Блондин примружився, а темноволосий поряд, ледь чутно присвиснув. 

— Ти дійсно не знаєш, куди потрапила, так? — запитав приємний темноволосий хлопчина, і його голос звучав серйозно.

Я звела брови.

— У дірку, повну ідіотів?

— У місце, яке живе власним життям, економікою та не підвладне жодній офіційній владі, — відповів він загадково. 

Я дивилась на нього в повному нерозумінні. 

— У Академію Тіньового Права, — з блиском в очах додав він. 

АТП…

Хвиля холоду прокотилася по шкірі. Я не могла повірити, що тепер я тут. 

Не погане таке підвищення кваліфікації. Опинитись у примарній академії, від якої не зрозуміло, що очікувати.

Що ж, головне я подалі від весілля та Каса. 

— Красунчику, — звернулась я до того, хто позичив мені мантію. — Допоможеш розібратись, що тут і як? 

— Спочатку гарно попроси, — сказав він, і в його голосі прозвучала весела впертість. 

Я застигла, але перш ніж встигла вибухнути, він додав:

 — Наприклад: будь ласка. 

Я дивилась на нього, наче ми грали у гру хто кого. Я мружилась він також та врешті я важко видихнула. 

— Будь ваша ласка, молодий чоловіче, — вичавила я з пафосом. — Зробіть так, щоб я могла пройти до академії, без занудних розумників і хтивих блондинчиків. 

Темноволосий усміхнувся та кивнув, приймаючи мій жест. Ох і посмішка в нього… чарівна, притягує погляд, наче магніт. Не те що в Каса. Чого я взагалі згадала його? Можливо тому, що він трохи схожий з Кассіаном?

Хіба що темним волоссям, — я помотала головою та різко відкинула всі думки про Каса.

— А ти поглянь у затінок, — хлопець ніжно торкнувся мого підборіддя і направив у бік, куди, здавалося, я вже дивилась.

Спершу я не побачила нічого. Звичайна гра світла і тіні між високими будівлями, поки… не побачила дещо інше. 

Величезна споруда виринала з темряви, ніби народжуючись із неї. Її контури змінювалися, розчинялися в сутінках і знову проступали, мовби її творили самі тіні. При найменшому промені сонця вона зникала, залишаючи лише пустоту, в якій губився погляд. Чорні арки й шпилі нагадували переплетені гілки мертвих дерев, а вікна світилися слабким сріблястим світлом, наче місяць у похмурій воді.

Це було… захопливо. І водночас лякало.

— Ласкаво просимо в академію, - прошепотів чоловік мені на вухо, чим викликав мурашки по шкірі, чи можливо це від побаченого. 

— Мене звати Сет. Кімната чотириста три, будуть проблеми, то заходь, але тільки до опівночі. 

— Далі ти перетворишся в монстра? - також прошепотіла я споглядаючи на академію. 

— Коменданська година, — спокійно пояснив він. — Цей рік в нашій академії діється щось моторошне. 

Нашій? 

Як усе це взагалі відбувається? За яким принципом мене обрали?

Магія зазвичай передається у спадок. Я ніколи не знала, щоб у мене, чи бодай у когось із моїх родичів, була тіньова магія. Таких людей надзвичайно мало, і я ніразу не зустрічала жодного з них. Єдине, що мені відомо — тіньова магія небезпечна й неконтрольована.

Та навіть, якщо це помилка, я зроблю все, щоб затриматись у цьому місці довше. Тут Кассіан з батьком мене точно не знайдуть. 

Я лукаво посміхнулась.