Глава 2

За тиждень, Каса я бачила кожен день і кожна наша переглядка закінчувалась середнім пальцем. О, він тримався молодцем, зізнаюсь те, що я виробляла і говорила мало б його розізлити та він лише тихо мовчав. 

Що ж пообіцяв йому батько? Гроші? 

Ні, тут щось точно більше…

Сьогодні я трішки проспала, тому сніданок був наодинці. Велика їдальня потопала в білих тонах — мармурова підлога, світлі стіни, вікна, крізь які лилося вже тепле ранкове світло. Просторо, майже стерильно. Без гомону, без голосів, лише дзвін моєї ложки об порцеляну.

Я листала ранкові пости моїх «друзів», принаймні так званих. Після моїх шістнадцяти років і деякої трагічної події я так і не змогла знайти справжніх приятелів. 

У мене було понад тисячу підписників, а от реальних — нуль. Жодної живої душі, з ким я могла б поділитися «радісною» новиною про заручини.

Моя колишня однокурсниця виклала фото, де вона відпочиває десь за кордоном з новим хлопцем. 

Маріанна — єдина, хто мені хоч трохи подобалась в колишній академії. У цьому році ми мали підвищувати кваліфікацію разом, але влітку я обірвала всі звʼязки.

Вирішила, що підвищення мені ні до чого, робота — тим паче. Треба відпочивати. Насолоджуватись. Особливо татовими грошима.

Тож Маріанна мені вже не була потрібна. Хоча вона й не бісила мене так, як інші.

Хм… - я задумалась та випила апельсинового соку. 

А це може бути виходом.

В академії після чотирьох років навчання, можна підвищити кваліфікацію, провчившись ще рік. 

Чудовий спосіб відтягнути весілля. 

Мої пальці вже були в чаті з Маріанною — і тут я згадала, чому перестала їй відповідати.

Від неї було з пів сотні повідомлень.

«Привіт, Елі, як справи? Я хочу подати документи. Ти зі мною?»

«Мене не прийняли, та нічого, я зустріла такого хлопця, ти б його бачила!»

«Сподіваюсь, у тебе все добре, подзвони, як буде змога».

І далі — мільйон розпачливих меседжів: куди я поділась, чи все гаразд…

Я закотила очі. 

Схоже, з тієї академії мене тепер дратують усі. Але нічого.

Я гортала сторінку з оголошенням про набір адептів. Деякі були безглузді, деякі — примітивні. Складалось враження, що там вчились самі бідняки. 

Аж раптом — щось інше. Щось… темне.

Академія Тіньового Права.

Єдине оголошення на чорному тлі.

І я відкрила його. 

«Академія Тіньового Права запрошує всіх унікальних абітурієнтів до вступу на контракт.

Цілий рік вас будуть навчати тому, що приховано від звичайного світу:

– як використовувати свою силу без слідів і наслідків;

– як читати магічні закони та обходити їх;

– як виграти будь-яку гру, навіть коли здається, що карти проти вас.

Контракт діє рівно один рік.

Протягом цього часу ви зможете покинути академію лише двічі — і тільки за особливих умов.

Жодних іспитів, жодних прохань.

Вам потрібно лише розгорнути листа.

Рішення вже прийняте. Питання лише в тому, чи ви наважитесь.»

— Маячня, — фиркнула я та перевернула телефон екраном донизу. 

Який до біса лист? Хто їм створював цей текст? Працівник божевільні?

Може Каса туди запхати? 

Я розсміялася вголос. 

— Не хотів заважати, — раптом прозвучав чоловічий голос за спиною. 

Я обернулась — і, о так, день офіційно став кращим.

Це був не просто якийсь прихвостень, а той самий гарненький блондинчик.

Надто привабливий, щоб працювати на такій професії. Я мимоволі закусила губу, повільно провівши по ньому поглядом знизу догори. Світле, майже платинове волосся спадало м’якими хвилями, а очі… холодний блакитний лід. Пронизливі, але такі глибокі, що в них хотілося тонути. Риси обличчя — ідеально витесані, чіткі вилиці, рівний ніс, губи, які неможливо не помітити.

— Ви точно не заважаєте… ем… — я швидко перевела погляд на його светр, шукаючи бодай якийсь бейджик. На жаль, нуль.

Чому батько не може просто змусити їх носити іменні таблички?

Хоча, крім Каса — йому краще пакет на голову натягнути, щоб не бачити цю хитру посмішку.

— Аларій, — озвався він, здогадавшись, чого я так розглядаю його груди.

Я повільно підвелася і з граційністю підійшла до нього.

— Яке гарне ім’я, — провела пальцями по його грудях, відчуваючи підтягнуті м’язи під светром. — Аларій… звучить аристократично.

— Д-дякую, — він заїкнувся, трохи розгублений. — Я просто хотів сказати, що ваш батько чекає у кабінеті.

— Але я зовсім не готова до зустрічі, — з наївною посмішкою опустила халат, оголюючи плечі. — Тобі так не здається, Аларію? Може, мені краще зняти… все?

Його очі ковзнули по моїй шкірі, і рот ледь відкрився.

Я усміхнулася й обережно ковзнула руками під край його светра. Він не зупинив мене, тож я легко провела долонями по його пружному пресу. 

Серйозно, чому я раніше не звертала на нього належної уваги?

Піднялась навшпиньки й ледь торкнулася його губ. Соковиті… мм.

Аларій відповів одразу. Несміливо, але притягнув мене до себе й поцілував. Я підняла ногу, оголила стегно, і він міцно притиснув його до себе.

— Ви ще дов… — голос Каса обірвався. — Адріане, ти на роботі, чорт забирай!

Я хмикнула й обережно забрала руки з тіла Аларія.

— Ввечері після роботи зайди в мою кімнату. Думаю, ти розумієш, навіщо, — підморгнула йому і повільно рушила до Каса, розхитуючи стегнами.

Я знала, що перегинала, але чомусь мені це подобалося.

Та й реакція Кассіана? Безцінна.

Погляд Каса спопеляв. О, як мені подобається доводити його до сказу. Я ж обіцяла йому пекло.

Він повільно перевів погляд на Аларія, напружено зводячи брови.

— Можеш не поспішати з виконанням цього завдання, — холодно мовив Кас. — Сьогодні я особисто перекажу господареві Даміану, що ти прагнеш на нічне. А якщо додам те, що бачив — сумніваюсь, що ти повернешся.

Аларій ковтнув повітря, знітився і опустивши голову, вийшов з їдальні. 

— Як низько, прикриватись моїм батьком, — прошипіла я до Каса, мов змія.