Глава 7

Аудиторія потонула в напівтемряві. Лише мерехтіння світильника відкидало довгі тіні, які тягнулися по підлозі, немов жили.

— Сьогодні ми торкнемося теми, яка є основою будь-якого закону тіней, — заговорив професор Равенскрофт. Його голос звучав тихо, але від того лише сильніше проймав холодом. — Клятви на крові. Найнебезпечніші й водночас найнепорушніші угоди, які може укласти маг. Навіть, якщо вдасться порушити їх, ви не лише накличете суд трибуналу, а й самі себе приречете на вирок.

Я сиділа, намагаючись уловити кожне його слово, але ззаду долинав глухий шепіт. 

— Не схожа вона на принцесу, — прошипіла Мелора, думаючи, що ніхто сторонній не почує.

Її подруги ледь стримали смішки. 

Я перевела погляд на Астеру: та сиділа непорушно, наче статуя. Лише біля скроні сіпнулася жилка. Говорили про неї, і вона чула цю руду стерву. 

Равенскрофт тим часом продовжував говорити, але я ловила лише уривки. «Союз… неможливо розірвати… чужа воля…» Мене внутрішньо стисло. Через цих пліткарок, я не чую те, що мені цікаво. Моя мама з Матео Нетом вклала клятву на крові. І ця клятва передалась мені. 

І тут знову тихий, але занадто виразний шепіт Мелори:

—  … тільки от якби я була принцесою, то не приховувала б це.

Це вже ні в які рамки не влазить. Та в мене є один план поставити їх на місце, а себе показати вище. 

Я різко відставила перо, встала й демонстративно повернулася до Астери.

— Ходімо, — сказала я вголос і смикнула подругу за руку, тягнучи вперед.

У тиші, яка запала, моє слово прозвучало чіткіше, ніж лекція професора.

Равенскрофт повів очима, стежачи за нами, і його погляд блиснув цікавістю.

— Вибачте, професоре, — мовила я, опинившись прямо перед ним. — Просто деякі настільки захоплюються чужими походженнями й титулами, що навряд чи почули хоч щось про клятви крові. А мені ось справді цікаво.

Моя усмішка була саркастичною, але погляд твердим.

Професор схилив голову набік, наче вивчаючи мене.

— За те, що порушили дисципліну, адептко Воткінс і Лемак, — холодно прошепотів він. — Доведеться додаткові кола бігати. А ось за правду і вашу дивну любов до кровних клятв, то по одній винагороді.

Я смиренно кивнула. Від сьогодні я найслухняніша адептка, яку бачила Академія Тіньового Права.

Ми сіли на передню парту, відчуваючи, як на спині ще пече погляд Мелори та її прихвоснів. Хай подавляться. У мене є цікавіші справи, ніж слухати їхній шепіт.

Равенскрофт не поспішав. Він стояв нерухомо, мов витесаний із холодного каменю, і дивився на нас так, ніби міг заглянути прямо під шкіру.

— Клятва крові, — заговорив він знову, — не терпить порожніх слів. Вона не обіцянка. Це частина вас. Крапля крові, змішана з чужою, стає замком, який ви ніколи не зламаєте. 

Я стиснула пальці так, що нігті впилися в долоню.

Союз крові…

— А чи можливо обійти клятву? — запитала я і зустрілась з холодним поглядом Адріана. Я боялась його, але ця тему була надто цікавою. 

— Були такі випадки, — промовив Равенксфорт. — Але чи готові ви до наслідків?

Він запитав так, наче знав, що моя мама вклала угоду. Від цього мені стало моторошно. 

— Сьогодні, — продовжив Равенскрофт, і його голос наче розрізав повітря, — ви побачите, що це означає.

Він дістав чорну посудину з тісними візерунками, поставив її на кафедру. Тіні навколо здригнулися.

— Кожен з вас покладе краплю крові, — його погляд ковзнув по аудиторії й зупинився на мені. — І зрозуміє, що слово, скріплене кров’ю, стає законом.

По залі прокотилося приглушене шипіння й кілька здивованих видихів. Хтось завмер від страху.

А я… я відчула, як усередині все стискається й водночас тягне вперед.

Це було небезпечно.

— По черзі, — холодно мовив професор. — Доторкніться й віддайте краплю крові. І скажіть обіцянку. Маленьку. Таку, яку зможете виконати. Інакше клятва вас пожере.

Можливо маму вбила клятва? Вона одружилась з моїм батьком і думала, що зможе обійти цей союз?

Першим піднявся один хлопець із задніх рядів. Той що був у групі з Мелорою. Його руки тремтіли, коли він провів лезом по пальцю й капнув у чорну рідину.

— Обіцяю… не пропускати заняття, — пробелькотів він.

Равенскрофт навіть не здригнувся. Лише знизив повіки, а тіні в посудині ледь ворухнулися, ковтаючи його кров.

За ним вийшла Рейна, тоді ще один студент. У кожного слова були різні: хтось обіцяв вчитися, хтось не красти чужі речі. Все здавалося… дитячим.

А я сиділа, і відчувала, як усередині все сильніше тисне пам’ять. Моя мати зробила так само. Вона обіцяла свою свободу. Віддала краплю. І залишила собі кайдани на все життя. Але для чого хто ж її заставив?

— Наступна, — раптом пролунав голос професора. І його погляд зупинився прямо на мені.

Моє серце вдарило так сильно, що я на мить подумала, що він почує.

Але я піднялася. Ноги були легкі, немов я йшла не сама, а тягнули вперед ті самі тіні.

Коли я стала перед кафедрою, тиша в залі стала майже відчутною. Лезо в руці здавалося холодним, наче шматок льоду. Я ковзнула ним по пальцю, і червона крапля впала в посудину.

Вона ніби засичала, немов живе створіння скуштувало нової плоті.

— Твоя клятва, — прошепотів Равенскрофт. Його голос був тихим, але різав мене, як друге лезо.

Я дивилася на чорну рідину й відчула, як вона тягнеться до мене.

Моя мати колись віддала свободу.

Я ж віддам… слова. Лише слова.

— Я… обіцяю, — вимовила повільно, — завжди відповідати на виклик.

Тіні заворушилися й ніби впилися в мене. У грудях стисло, немов хтось обвив серце ланцюгом. Це було не жартом.

Я ще не встигла відійти від того холоду, який лишила клятва, як почула голос Равенскрофта:

— Наступна… ви.

Він навіть не дивився в список і не уточнював ім’я. Його крижаний погляд ковзнув туди, де сиділа Мелора.

Її усмішка миттєво зникла. Подруги заворушилися, намагаючись підштовхнути її вперед, але вона завмерла на місці.