Глава 2

Кас.

Я бачив Елі, як вона зайшла в церемоніальний зал. Бачив її білосніжну накидку. Волосся чорне, зібране у високу зачіску. Її тендітні вуста були нафарбовані бордовою помадою, саме того кольору, що й троянди, які я подарував їй на день народження.

Але сьогодні було весілля.

Вона стояла в кінці коридору. Її батько був поруч і щось їй говорив, та вона його зовсім не слухала.

Я ж намагався спіймати хоча б один її погляд. Марно.

Всередині все кричало: це не просто так. Моя майбутня дружина щось задумала. І схоже, розгрібати це доведеться мені. Та я відкидав ці думки, чекаючи лише моменту, коли вона скине накидку — і я вперше побачу її весільну сукню.

Мені самому ставало моторошно від власного передчуття. Елі дратувала мене до нестями, але водночас всередині все тремтіло від того, що за лічені хвилини вона стане моєю. А я її.

Це було водночас і страшно, і…

Я не встиг додумати, коли вона зняла накидку й уперше глянула прямо на мене.

Зал охнув. Хтось навіть вилаявся вголос. Король із принцом переглянулися й тут же вп’ялися поглядами в мене.

Священник поруч округлив очі й смикнув мене за рукав:

— Можливо, відмінити церемонію? — прошепотів він.

— Вдруге ми не заставимо її сюди прийти, — кутики моїх губ смикнулися.

Переді мною стояла наречена у сукні, яка скидалася на знущання з усього весільного дрес-коду. Біла тканина була розмальована чорними та червоними плямами, і виглядало це так, ніби вона вирішила одружитися не зі мною, а з власними демонами.

Але найстрашніше було інше — вона йшла по килиму впевнено, наче вся ця зала належала їй. І в її погляді не було покори. Це не наречена. Це виклик.

Елі. 

Розкішний церемоніальний зал виблискував золотом і мармуром. Високі кришталеві люстри сипали світло, ніби зорі, а кольорові вітражі відкидали відтінки червоного та синього на підлогу. Всі погляди, гостріші за леза, ковзали по мені, вбирали кожну пляму на сукні, кожен мій крок. Спереду бачила королівських осіб, які не видали майже ніяких емоцій.

Батько підняв на мене погляд, коли я зняла накидку. Його щелепа напружилася, але замість крику чи дорікань він лише важко видихнув і прошепотів так, щоб почула тільки я:

— Ти не залишаєш шансів бути непоміченою, доню.

Я лише стиснула його руку й рушила далі, відчуваючи тепло його долоні. Його дивний спокій тримав мене, коли хотілося розвернутися й піти геть.

Я зустріла погляд Каса. І він не був ані розлюченим, ані роздратованим. Навпаки, він виглядав задоволеним, ніби з нетерпінням чекав цього шоу, мого виклику.

— Вона соромить сім’ю Карбоне, — пролунав збоку знайомий голос, холодний, як крижана вода.

Я різко зупинилася.

Батько легенько стиснув мою руку, провів по ній пальцями й нахилився ближче:

— Не хвилюйся. Я потім із нею розберусь, — його голос був рівним, але я чула, як він заскреготав зубами.

Я знала цей голос надто добре. Софія Карбоне. Моя рідна тітка, яка завжди була майстринею отруйних слів. Вона сиділа майже в перших рядах поруч із моєю двоюрідною сестрою Адріаною, яка прийшла з чоловіком і дітьми.

Я посміхнулася батькові й несподівано змінила напрямок кроку. У залі зависла тиша, навіть музику перестали грати. Усі дивилися, як я йду просто до Софії.

Я нахилилася ближче, так, щоб мої губи майже торкнулися її вуха.

— Знаєш, тітонько, приємно, що хоч раз у житті ти сидиш у першому ряду. Шкода тільки, що не на власному весіллі… хоча, мабуть, важко зберегти чоловіка, коли він тікає від твого характеру, — прошепотіла я, дозволивши голосу набути солодкої отруйності.

Я бачила, як її обличчя сіпнулося, губи мимоволі скривилися. Адріана поруч ледь помітно усміхнулася, швидко відвівши погляд, щоб приховати це від матері.

Ну ще б пак. Я чула плітки, що її чоловік не витерпів і двох років з нею. І втік. Сподіваюсь мій чоловік вчинить так саме. 

Я випросталася, кинула Софії усмішку і рушила далі до Каса.

В його погляді я нічого не змогла вловити. Ні натяку на роздратування чи злість. Абсолютно нічого. Наче в нього не весілля, а чергове робоче завдання.

Я зупинилася поруч. Він навіть не кліпнув, коли ми пересіклися поглядами.

Священник кашлянув, намагаючись надати голосові урочистості, хоча сам ледь не заїкався від напруги.

— Ми зібралися сьогодні тут, аби стати свідками…

Я бачила, як гості кидають погляди то на мене, то на Каса. Хтось із них усміхався нервово, хтось уже почав шепотітись. Всі чекали ідеальної церемонії — і вже здогадувались, що не отримають її.

Кас стояв рівно, наче висічений із каменю. Тільки коли священник звернувся безпосередньо до нього, він ледь нахилив голову.

— Чи згодні ви…

— Згоден, — його голос був короткий, сухий, як постріл.

— Згоден? — я перепитала, ще до того, як священник встиг продовжити. — І все? Без клятв? Я ж готувалась.

Мені здалося, що око в Каса сіпнулося. Він нарешті зрозумів, що це ще не кінець.

Священник розгублено зітхнув:

— Якщо бажаєте… звісно…

Я нахилилась до Каса й тихо прошепотіла:

— Я почну, коханий. Бо для мене це весілля все ж таки означає дещо більше.

І вже гучно, так, щоб усі почули:

— Сьогодні я хочу бути щирою. По-справжньому щирою.

Я зробила паузу. У залі настала тиша, тільки мій тато стиснув губи, немов відчув, що далі буде шоу.

— Я обіцяю, — почала я, вдивляючись у обличчя гостей, — бути найгіршою дружиною у світі. Я не знаю, що таке жіноча покірність. Для мене це звучить так само, як закопати себе живцем. У нашій родині Карбоне так заведено: якщо хочеш вижити — йди по головах. І я цю традицію бережу.

Я кинула легке підморгування Софії, яка ледь не задихнулася від обурення. Чудово.

— Якщо мій чоловік захворіє, я піду на шопінг, щоб не псувати собі настрій його кашлем. Якщо у нас не стане грошей, я віддам йому всі прикраси, які він мені подарував… а якщо таких не буде, то відберу в нього останнє.