Глава 1

— Трясця! — викрикнула я. — Трясця! ЛАЙНО СОБАЧЕ!!!

Я кричала на покоївок, на охоронців. Врешті решт я їх всіх вигнала і зачинила двері. 

— Хто носить білий колір? — фиркнула я. 

Досі не розумієте, що відбувається? 

А я вам поясню…

Тіні, які тягнули мене, виявилася Касові. Так, саме мого нареченого. Вчора я вийшла з тіней майже гола. В одній спідній білизні. Надіюсь цей покидьок намилувався сповна. 

А опинилась я в незнайомій кімнаті. В якій зараз і знаходжусь та шукаю в ній пристойну сукню на весілля. І бажано не білу…

Вишукана спальня в зеленому кольорі. Туалетний столик з косметикою. Маленький диванчик з мягкими подушками. Це точно не моя звична темна кімната. Позолота прикрашала колони. Посередині мʼякий килим. А на стелі люстра, в якій горять свічки. 

Ви можете запитати де ж я? 

Вчора мені любʼязно дали відповідь. 

— В королівському палаці, — відповіла якась з покоївок. 

Ні Каса, ні батька не було. Цей Нет просто викинув мене з тіней, наче цуценя, а сам змився.

Що ж казати, сон майже не йшов. Перед очима була Ліліт. Її відчайдушний погляд. Її тремтячі руки і слова, які я ніколи не забуду: «Я вбивця». Чи вважала я її вбивцею, на це питання немаю відповіді. Та чи можу я судити людину, коли я колись була у схожій ситуації?

Минулої ночі я згадувала Астеру, яка плакала настільки, що її ридання заполонили коридор. Навіть не встигла їй розповісти, що сталося. 

Я хотіла прогулятись по нічному королівському саду, але охоронці мені не дозволили. Певно, їм дали розпорядження очей з мене не спускати. Мене навіть на пʼятий поверх заселили. 

Отже мені довелось лягти спати.

А зранку мене розбудили. Потрібно говорити який в мене настрій був?

Покоївки відкрили штори та почали мені показувати сукні. Білий, ще біліший, сліпучо-білий. Вони цвірінькали щось про фасони, мережива й вуалі, а я лише скреготала зубами. Я не хотіла нікого бачити. Не хотіла чути їх солодкий щебет.

Я все чекала, що серед них з’явиться Мія, але її не було. Лише чужі обличчя, чужі голоси.

— Ви серйозно? — буркнула я. — Білий? На мені? Ви з глузду з’їхали?

І послала їх усіх на … . Треба було бачити їхні очі — перелякані, мов у мишей, коли я безцеремонно кинула те слово.

Але потім, коли кімната спорожніла, я все ж глянула на ті сукні. Відвернутися не змогла.

Мене дратувало, що одна з них зачепила погляд. Ніжний колір, майже бежевий. Відкриті плечі й спідниця з пишним під’юбником. Вона була ніби створена для того, щоб зробити мене «нареченою».

Я скривилась.

Я наречена. Ха! Це звучало так само фальшиво, як і я в цьому королівському палаці.

І все ж… десь глибоко, зовсім не голосно, щось шепотіло: «Вона гарна».

Я ненавиділа цей шепіт, але врешті він переміг.

В двері хтось наполегливо постукав, коли я якраз намагалась одягнутися. 

— Хто б там не був, — фиркнула я натягуючи спідницю сукні. — Йдіть під три чорти!

— Доню? — почувся спокійний голос батька. 

Я на мить завмерла. Не бачила його більше місяця. І що кривити душею: я сумувала і дуже сильно. 

— Впустиш? — після довгого мовчання знову постукав тато і в його голосі зʼявились тривожні ноти. 

Я відкрила двері і побачила найріднішу людину в світі. Здається волосся в нього стало ще сивішим. Обличчя трохи витягнулось, а під очима були темні кола, що сповіщало, про його швидко втрачені кілограми. Я стояла і водночас боролась з почуттями. Хотілось обійняти і водночас закрити перед його носом двері. 

Та все ж батько зробив крок до кімнати і закрив двері. 

— Покоївки тобі не допомагають? — нахмурився він. 

— Я їх вигнала, — фиркнула я та підійшла до дзеркала. Він стояв біля дверей зі звичним стомленим виглядом.

Батько спостерігав за мною, як я сідаю в крісло та роздивляюсь своє обличчя. Я робила це бо нервувала. Бо цілий місяць не бачила батька, бо знаю, що він зараз нервує так само, як і я. Ми ніколи не розлучалися більше ніж на тиждень. 

А це його безглузде запитання про покоївок лише для того, щоб почати розмову. 

— Доню, — промовив він пройшовши до ліжка і спершись на підлокітник. Я чекала, що він скаже. Відчувала, що це щось значиме, але... — Ти вже обрала сукню? 

— З цих ганчірок? — не витримала я та повернулась. — Якби тут були чорні сукні, то вибрати було б легше. 

Тато злегка посміхнувся і здається разом з моїм жартом напруга спала. 

— Наречені в білій сукні не просто так, моя люба, — почав він свою чергову мораль.

Я закотила очі.

— Ну-ну, — батько підійшов і легенько торкнувся мого плеча. Обернув до дзеркала. — На нашому весіллі твоя мама розповіла мені про традицію білої сукні. Вона вірила, що цей колір символізує невинність та новий початок. Наречена в білому нібито обіцяє вірність і відданість чоловікові.

— Ха! — я не стрималася, і посмішка сама вискочила.

— Дарма ти так, — батько глянув суворо, хоч куточок його вуст зрадницьки смикнувся. — Білий відображає світло. Кажуть, він притягує щастя в сімейне життя.

— Тату… — я хихикнула знову. — Може, у вас із мамою він і був символом світла й невинності, але в моєму випадку це радше зрада і пітьма.

Батько м’яко посміхнувся й подивився на мене крізь дзеркало. Його погляд затримався, наче він зважував, чи говорити далі. Потім підняв руку й легко потріпав мене за щоку, наче я все ще маленька.

— Фіктивний шлюб не завжди тягар, — сказав він тихо. — Принаймні ми з твоєю мамою це довели.

— Що? — я різко обернулась.

Він лише знизав плечима й пішов до дверей. Я знала цю його хитру посмішку — він завжди робив так, коли вдавалось мене зацікавити.

— Е, ні! — я схопила його за руку. — Ти завжди казав: сказала «А», кажи і «Б».

— Думав, ти не хочеш чути про фіктивні шлюби, — удавано насупився він.

— Про фіктивні — ні. Про ваш із мамою — так! Ну тату, будь ласка. Таточко…

Він театрально видихнув і кивнув на диванчик.

— Що ж… наш шлюб спочатку був фіктивним.