Розділ сьомий

Аріс Валоріс:

- Прошу, допоможіть мені хтось телепортуватись до Академії. Я не хочу бути у цьому лісі, раптом тут змії є..."

Ось так от собі патрулюєш околиці Тінебріського лісу й випадково зустрічаєш свою другу половинку, яку чекав цілих 50 років. Це для людей уже середній вік, а для нас, серпантіумів, як і для багатьох інших рас Едерни, цей вік, як 20-річний людський.

- Цікаво-с-с-с, кого це так лякають змії? Голос-с-с такий с-с-солодкий... - зацікавлено просичав Містшейд на моєму плечі, а я впевнено кивнув.

Раптом за долю секунди нас з Шейдом з шаленою швидкістю потягнуло в бік цього голосу, прямо на шляху змушуючи трансформуватись у зміїну форму. Ми з ним одне єдине ціле. Те, що бачить і чує він, те бачу і чую я, і навпаки. Саме це робить нас наймогутнішими захисниками Тінебрісу від Темного Владики. А ще ми найотруйніші істоти не лише в Тінебрісі, а в самій Едерні. Тому ніколи не раджу ставати нашими ворогами.

Те, що ця незнайомка боялась нас, не дивно, але те, що вона нас кликала попри свій страх, дивувало. Яка ж нормальна жива істота при своєму розумі покличе таким солодким голосом на допомогу свій найбільший страх? Ми з Шейдом, як і будь-який серпантіум до зустрічі зі своєю "тессою" - іншими словами другою половинкою, звикли бути холоднокровними. Лише наше справжнє кохання зможе розбурхати в нас емоції.

Варто було тільки торкнутися незнайомки, яка із заплющеними очима просто приземлилась в мої руки та на мій хвіст, я зрозумів - вона моя тесса. Обриси її тіла та риси її обличчя нагадували мені Ліру Ноктюрнс, єдину і величну спадкоємицю сили древніх могутніх Тінекрилів, яка за сумісництвом є королевою Тінебрісу. Проте, дівчина, що була в моїх обіймах, не справжня Ліра. Я знав королеву Тінебрісу особисто, бо був принцом серпантіумів і часто вів перемовини з нею.

- Міро, вже можна дивитись? У мене вийшло телепортуватись? - гукнула незнайомка фею, повільно розплющуючи очі. А феєчка злякалась нас з Шейдом, і просто розчинилась в повітрі. Поки дівчина оглядала ліс, я зміг розглянути її: такі самі небесно-блакитні очі, як у Ліри, рідкісний колір для жителів Тінебрісу. Сукня була зовсім не схожою на звичайну королівську сукню Ліри. В моїх обіймах була дівчина з іншого світу...

- У тебе вийшлос-с-с змінитис-с-с мою с-с-сутність… - несподівано прошепотів чи радше просичав Шейд моїм голосом, змушуючи залишити роздуми на потім.

Що переді мною була незнайомка з іншого світу, я знайшов підтвердження в тому, як вона, перелякавшись, почала кричати. Довелось рукою закрити її вуста й повернути голову в бік свого обличчя.

Від дівчини віяло неповторним характером і потужнішою магією, ніж у самої Ліри Ноктюрнс. Вона манила до себе своїм мелодійним голосом, і тим особливим ароматом квітів з назвою "фіолетовий спокій", який не можна було сплутати з жодним іншим. Він був яскравим, чистим,  гучним, і навіть мав в собі щось містичне. Не кожен житель Едерни здатен полюбити цей виразний запах тендітних фіолетових квітів, але він точно не залишав нікого байдужим, а мене з Шейдом просто зводив з розуму.

Незнайомка сиділа на моєму зміїному хвості й уважно розглядала мою скромну королівську постать. Її емоції змінювались з шаленою швидкістю. Випадково вона заглянула в мої рідкісні смарагдові очі й перестала пручатися. Не знаю як, але вона зрозуміла, що я намагався загіпнозувати її.

- Зас-с-спокоїлась? Тепер пояс-с-сни хто ти? Навіщос-с-с кликала? - хотів її заспокоїти і поговорити з нею, а своїм зміїним сичанням викликав у її очах страх, але вона заховала його і:

- Не сичи на мене! Це мені цікаво хто ти? І не кликала я тебе! - закричала дівчина на мене так, начебто я їй життя зламав.

- А ти с-с-сильна, незвичайна, і перша, хто зміг протис-с-стояти моєму гіпнозу, - нестримався і підморгув я їй.

Чого таїти, подобається вона мені страшенно. Важко пояснити словами. Моя...

- Та перестань уже сичати! Мене це бісить! І взагалі відпусти мене! - не здавалась дівчина, штовхаючи мене і руками, і ногами.

Неохоче я випустив її з рук і кілець свого смарагдового хвоста, а вона обернувшись до мене спиною, почала щось наполегливо шукати.

Дівчино, хто ж обертається спиною до хижака? А я в сотні разів отруйніший за нього... Не провокуй мене,  - хотілося сказати мені, але я промовив інше, театрально схрестивши руки на грудях.

- Навіть не подякуєш? Якби не я, ти б упала й покалічилась. Тут же різні отруйні рептилії та павукоподібні можуть бути...

Мабуть, мій жарт виявився невдалим, як і моя посмішка, яка її злякала. Визнаю, я не звик сміятися, бо серпантіуми холоднокровні до зустрічі зі своює тессою і можуть сміятися лише коли зустрінуть її. Тому це була моя перша справжня усмішка, попри її кривий оскал.

- Ага, і найголовніший з них це ти! Я тебе не боюся! - запевнила вона швидше себе, ніж мене, продовжуючи щось шукати.

- А мене боїшс-с-ся? - засичав Шейд на моєму плечі, коли ми розділились з ним.

- Змія говорить? - чи то здивувалась, чи то злякалась незнайомка.

- Містшейд, не лякай її, - звернувся я до своєї другої частинки себе.

- Та вона тебе більше боялас-с-сь, ніж мене, - засичав у відповідь той.