Розділ восьмий

Я почала уникати Аріса Валоріса, його занять і... його самого. На противагу йому почала більше спілкуватися з феєю Мірою та плазуном Містшейдом, хоча перша останнього досі не переварювала. Уникала я Аріса не тому, що він був нестерпним чи нав’язливим — ні, він був якраз надто терплячим і спокійним, як тихий вітер, що підкрадається до тебе, коли найменше цього очікуєш. Ось у цьому й проблема. Я знала, що він десь поруч, завжди за крок позаду чи попереду як моя друга тінь, але я все одно намагалася його уникати. Весь тиждень мої маневри спрацьовували, хоча й зусилля коштували мені не менше, ніж кілька перевернутих книжкових полиць, які я з ентузіазмом «випадково» перекидала під час наших занять. Усе лише для того, щоб не дивитися в його проникливі очі. 

Кохання точно не входило в мої плани. Моя голова була забита зовсім іншими речами: древніми магічними заклинаннями Тінекрилів, що чомусь почали працювати зовсім не так, як планувалося; амулетами, які розпадалися просто в руках; і, звісно, усім тим містичним хаосом, який розгортався навколо нас. Цей світ був прекрасним, непередбачуваним, і я зрозуміла, що він дуже схожий на Аріса. Проблема полягала в тому, що у мої плани не входив ні один, ні інший. Але хіба доля питає? Я маю свою місію, свої цілі, і останнє, чого мені хочеться, — це дозволити собі потонути в його смарагдових очах, які завжди так дивно блищать, наче зберігають якусь таємницю.

Але що поробиш? Зміє-хлопець був таким же невідворотним, як той самий вітер. Від нього не сховаєшся, як би не намагалася. Здається, навіть коли я дивилася в інший бік, він все одно був у полі мого зору. Знав, як дратувати своїм спокоєм, коли моє життя кипіло шаленими обертами. Та й сам факт того, що він, мабуть, здогадувався про мої втечі, тільки підливав олії до вогню. І все ж я продовжувала грати у свою гру: спробуй-спіймай.

Аріс Валоріс. Його ім'я звучить, як щось велике, епічне. Як ім'я героя якогось древнього міфу, який обов’язково повинен мати власну статую десь у центрі міста. Ну або принаймні десь на верхівці чарівної вежі. Але в житті він був іншим: спокійним, мовчазним, без зайвих пафосних жестів, лише зі мною він міг жартувати — і від цього ставав ще небезпечнішим. Мене це лякалоя, бо я бачила в його очах щось більше, ніж просто зацікавленість, щось, що намагалася не помічати.

Ще одна проблема полягала не в тому, що я бігла від нього, а в тому, що я тікала від себе. Здається, у цьому світі магія витончено підлаштовується під твої емоції. І якщо не дивитися в душу собі, то цей світ неодмінно нагадає про те, що ти ховаєш глибоко всередині, всю твою тінь.

Сьогодні я прокинулася від незвичного відчуття тепла, що огортало мою шию.

Сподівалася побачити поруч Містшейда, але замість цього моєму погляду відкрилася зміїна голова, що дивилася на мене з неприхованою цікавістю.

- Арісе? Що це в біса за жарти? - обурено вигукнула я, намагаючись безрезультатно вибратись з його міцних обійм.

До речі, а це точно Аріс? - запитувала себе у думках.

- Віро, це не жарти, - спокійно відповів він м'яким і заспокійливим голосом. - Це частина моєї природи, якою я не можу не ділитися.

- Не ділитися? Ти перетворився на змія, поки я спала! - відчуваю, як моє обурення зростає зі швидкістю грибів після дощу.

- Я знаю, що це може здатися дивним, але... - Аріс зупинився, шукаючи правильні слова. - Мої лусочки... вони зберігають тепло. Це було б неправильно не поділитися цим теплом з тобою в холодному нічному Тінебріс-с-сі.

- А де Містшейд?

- Не хвилюйся, він тут, всередині, - запевнив мене рептилоїд, погладжуючи свої лусочки у місці, де мало б бути його серце.

В мене почався напад сміху.

- Ти хочеш сказати, що Містшейд — це ти? І що ти... ми... ми обіймались? - насміявшись від душі і зрозумівши суть сказаного, запитала я.

- Технічно кажучи, це ти обіймала мене, - відповів Аріс з усмішкою, - Але я не скаржуся, а навпаки радію. Ти дуже тепла. Містшейд — це лише моя половина, - сказав Аріс, піднімаючи свої брови. - Тепер ти бачиш мене цілком. Серпантіум, до твоїх послуг.

Я не знала, чи сміятися, чи кричати. Вибрала перше і одразу ж задумалась над тим, що ми відчуваємо, коли зароджується кохання? Спочатку здається, що це просто легкий вітерець, як той, що влітку грається із твоїм волоссям на вершині гори. Він торкається м’яко, ніби не зовсім впевнений, чи варто тебе турбувати. Але ось, цей вітер стає сильнішим, теплішим, і ти вже ловиш себе на тому, що починаєш чекати кожен подих, наче він єдиний тримає тебе в рівновазі.

Смішно, правда? Ти думаєш, що можеш контролювати це почуття. Думаєш: "Я ж сильна, розумна, незалежна дівчина. Я не піддамся цьому всесвітньому дурману". А потім раптом, з усіх боків — чи то від лагідного погляду, чи то від простого дотику руки — в тобі щось змінюється. І тут ти вже стоїш посеред магічного світу, де закони логіки перестають діяти, а серце — єдиний компас.

Ти смієшся над собою, а водночас розумієш, що сміх — це лише перший етап капітуляції...

- Ну, хоча б ти теплий, - відповіла, намагаючись приховати своє здивування, - Я думала, змії слизькі і холодні.

- Я теплий і м'який, - вкотре підтвердив Аріс, показуючи на свої лусочки.

- І дуже самовпевнений, - додала тихо з усмішкою.

Серпантіум засміявся, і його зміїне тіло теж злегка затремтіло від сміху.