Розділ другий

Як виявилось, я сиділа на зміїному хвості цієї істоти з наполовину людським і наполовину зміїним обличчям, людським торсом і руками. Якби я побачила це увісні, то явно прокинулася б у холодному поті. Випадково заглянула в його смарагдові очі й перестала пручатися. Не знаю як, але мені здалося, що він намагався загіпнозувати мене.

- Зас-с-спокоїлась? Тепер пояс-с-сни хто ти? Навіщос-с-с кликала? - просичав до мене цей рептилоїд.

- Не сичи на мене! Це мені цікаво хто ти? І не кликала я тебе! - закричала на нього я так, начебто це через нього моє життя пішло під укіс.

- А ти с-с-сильна, незвичайна, і перша, хто зміг протис-с-стояти моєму гіпнозу, - підморгув людино-змій.

- Та перестань уже сичати! Мене це бісить! І взагалі відпусти мене! - почала штовхати цього плазуна і руками, і ногами.

Неохоче цей рептилоїд випустив мене з рук і кілець свого смарагдового хвоста, а я обернувшись до нього спиною, намагалась знайти свою маленьку білу сумочку зі смартфоном.

- Навіть не подякуєш? Якби не я, ти б упала й покалічилась. Тут же різні отруйні рептилії та павукоподібні можуть бути, - стояв цей плазун за моєю спиною, театрально схрестивши руки на грудях і посміхаючись.

Стоп, а хіба змії вміють усміхатися? Брр! Краще не уявляти таке, аж мурашки по тілу. Оце я потрапила, мені навіть в кошмарах таке б не приснилось, мабуть...

- Ага, і найголовніший з них це ти! Я тебе не боюся! - запевнила я швидше себе, ніж його, продовжуючи шукати сумочку.

- А мене боїшс-с-ся? - почула я за спиною і, повернувшись, побачила цього рептилоїда у людській сутності, на шиї якого сидів плямистий смарагдово-бурштиновий плазун і, мені не почулось, він говорив до мене.

- Змія говорить? - чи то здивувалась, чи то злякалась я.

А чого взагалі його боятись? Я що вперше змію бачу? От Міру і цього рептилоїда справді бачила вперше. Не знаю як фею, яка мені здалася доброю, але цього “змієхлопця” я чомусь боялась. Ось не звикла я бачити таке “чудо горохове”, радше “смарагдове”. До речі, цікаво куди пропала Міра?

- Містшейд, не лякай її, - звернувся рептилоїд на двох ногах до цього плазуна.

До речі, а в нього голос такий, коли він не сичить, що прям чіпляє за душу.

- Та вона тебе більше боялас-с-сь, ніж мене, - засичав у відповідь той.

- Здається, це твоє! - простягнув мою сумочку цей “гад повзучий”, що зараз був на двох ногах.

- Не підходьте до мене! - стала я в бойову позицію, згадуючи всі свої заняття з карате.

- Тесса Ліра Ноктюрнс, це хіба не ваша річ? - запитав він, звівши ліву брову в очікуванні на відповідь.

От же ж, трясця! Як мені забрати єдину річ, що пов'язує мене із Землею?

- Я ніяка не Тесса і не Ліра Ноктюрнс, мене звати Віра Олександрівна Безкровна! - щиро обурилась я.

- Дуже приємно! Запам’ятаю всі твої імена. Я Аріс Валоріс… - промовив цей хлопець і, простягнувши мені руку, замовчав на декілька секунд, начебто його прізвище мало мені щось сказати, - А це — Містшейд! - показав він на плазуна, - Навіть не потиснеш руку?

- Ми незнайомі! І не буду я свою руку тобі простягати, раптом, ти отруйний?! - відсахнулась від них, зробивши крок назад.

- Не хочу тебе лякати, але ти вже сиділа на моєму хвості та в моїх обіймах. І, так, я найотруйніший серпантіум не лише в Тінебрісі, а й в Едерні, - підморгнув мені цей рептилоїд.

- Що? Я тепер помру?

Ідеальний кінець, та й початок краще не придумаєш! В одному світі “finita la commedia”, і в іншому скоро теж, напевно.

- Хіба від дотиків можна померти? Для цього як мінімум потрібен один укус — мій або Містшейдів, - промовив той і по-хижацьки став наближатися до мене.

- Не підходьте до мене! - вигукнула я, задкуючи в невідомому напрямку, і для уточнення чомусь додала, - Обоє!

Проте, несподівано моя нога оступилась і я ледь не провалилась під землю в прямому значенні цього слова.

- Обережно! - гукнув мені цей хлопець і швидко схопив мене за талію, притиснувши до себе, тим самим рятуючи від падіння.

- Дякую! Ого, тут так красиво… - втратила я дар мови й, стоявши в обіймах цього незнайомця, оглядалась довкола.

Гілки високих та густих дерев переплітаються між собою, ніби обіймаючи одне одного. Листя має сріблястий відтінок, що виблискує під місячним світлом. Ця ніч була найчарівнішою за все моє життя. Великий повний круглий місяць піднявся високо над горизонтом, його світло відбивається на поверхні Смарагдового озера.

- Так, недарма сюди часто приходять закохані парочки серпантіумів. Це Смарагдове озеро, за ним розташоване моє поселення... - на деяку мить замовчав рептилоїд, а потім принюхався і відповів, - А ти не Ліра!

- Так помітно?

- Звісно, твоя поведінка й одяг доводять це. Хоча ти дуже схожа на неї.

- Віро, ти справді не з цього с-с-світу... - засичав Містшейд, який непомітно для мене по-наглому перекочував на мою шию, злегка обвившись навколо неї як шарф.