Розділ перший

— Хто я? — розплющивши очі, запитала сама у себе і, встаючи з трави, на якій лежала, оглянулась довкола.

Мабуть, найдурніше питання яке кожен може собі поставити, але мені ніколи філософствувати.

— Ти Ліра Ноктюрнс — нащадок древнього роду тінекрилів,  могутніх магів, що володіють здатністю керувати тінями й бережуть баланс між добром і злом. Твоя доля виплетена із самої сутності тіней, — хтось тихо шепотів за спиною, шелестячи крилами.

Крилами?

— А-а-а! Якась набридлива комаха вміє розмовляти, — закричала я на все горло, і почала розмахувати рукою, — Хто ти?

Думаю, що якби я зараз мала біля себе подушку, то обов’язково б нею замахнулась на це, цю, цього… Що воно взагалі таке?

— Заспокойся! Я точно не комаха, — запевнило мене це створіння...

Створіння загадкового, я б сказала навіть, ефірного вигляду, з елегантними рисами, що виділяються в тінь і контрастують зі світлом. Воно має великі, як для нього, складні, сріблясті крила з візерунками як у метелика. Істота одягнена в елегантну сріблясту сукню з пишною спідницею вище колін та довгими рукавами-шлейфами. На ногах у неї такі ж сріблясті панчохи та срібні туфлі на підборах, які шнуруються вгору по її щиколотках. В одній руці вона тримає срібний посох, прикрашений листям і квітами на кінці, що надає йому чарівного вигляду. Її волосся укладене в складну зачіску, укладену діадемою. А найголовніше, що мене здивувало — її “ельфійські вуха”. Але ж у нашому світі ельфів не існує, та й жодних подібних створінь також. Може, це від перевтоми мені привиджається? І взагалі я не знаю хто сама така і де...

— Тоді хто? — видавила я із себе, вибравши найважливіше питання.

— Фея тіні Міра до твоїх послуг, леді Ліро, — усміхнулась мені “комашка”.

— Фея? Міра? Агов, мене звати Віра. І що в тебе за ім’я таке дивне?

— Звичайне ім’я. А ти вже звикла, що розмовляєш з “комахою”? — пожартувало це невеличке дивне створіння.

— Мабуть, я просто сплю. Уві сні всяке буває, — заплющила на мить очі, щоб через декілька секунд побачити...

— Оглянься довкола! Що ти бачиш? — запитала мене фея.

Дослухалась до поради й втратила дар мови. Ми з ось цією істотою знаходились серед густого лісу. Навколо не було ні живої душі, лише непроглядний туман. У небі світив велетенський повний місяць, створюючи відчуття, наче він був дуже близько від нашої планети. Це водночас і лякало, і зачаровувало...

До речі про мову. Вона була не схожою на жодні мови світу. Таке відчуття, що ми просто говоримо слова навпаки, віддзеркалюючи літери. Як не дивно, я розуміла й могла вільно розмовляти.

— Що я тут роблю? — запитала зрештою у цієї істотки.

— Живеш тепер тут, — спокійно відповіла вона, кружляючи в повітрі навколо мене.

Як вона може бути такою спокійною? Але вірно, чому їй хвилюватися? Це ж не вона не знає де опинилась і не з нею розмовляє якась маленька фея. Все я, зі мною все сталось... Хочеться кричати й плакати від безвиході... Так, Віро, візьми себе в руки!

— Що це за місце?

— Планета Едерна, а якщо конкретно, то зараз ми знаходимось у Тінебрісі, — мовила з нотками гордості фея.

— У Тіне-що?

— Тінебріс, країна така! Бачу з географією у тебе стосунки кепські, — чи то засмутилась, чи то навпаки розсміялась вона.

— Та все гаразд у мене з географією. Я на 11 балів її знала! Це просто не мій дім, я впевнена. Не хочу тут жити! — обурилась, намагаючись хоч щось пригадати зі свого минулого.

Дивно, єдине, що я пам’ятаю це своє ім’я та оцінки з географії, яку просто обожнювала. Думаю, що якби я зараз хоча б згадала, що їла на вечерю і коли їла, то було б ще легше. Хоча, навряд би мені це дуже допомогло...

— Хочеш не хочеш, а мусиш і звикнеш з часом, — перервала фея мої роздуми.

— Нічого я нікому не мушу й не звикну! Поверни мене додому негайно! — розізлилась я не на жарт.

Чи то так розігралась моя уява, чи що, але мені здалось, як з моїх рук почали виходити іскри. Сподіваюся я не підпалю цей ліс.

— А я тут до чого? Ти ж сама сюди якось перенеслась, ото й повертайся назад! Я тебе врятувала, бо ти була на межі життя і смерті. Це така мені дяка? Звалилась з неба, як сніг посеред липня!  — обурилась феєчка.

— Пробач! Ем, дякую, мабуть! Ти вважаєш, що я сама сюди перенеслась?

— Так, я бачила, як ти з’явилась серед цієї галявини. Та й взагалі, якщо ти тут опинилась, то цей світ тебе так просто не відпустить. 

— В сенсі?

— В тебе якась місія, допоки її не виконаєш, звідси ані ногою, ані крилом, — помахала вона пальчиком.

— Виходить, я тут застрягла навічно, в цьому лісі, без роду, без спогадів. А ще мене можуть розтерзати дикі звірі... — остаточно впала в розпач.

— Чому ж без роду? — Щиро здивувалась Міра, — Ти Ліра Ноктюрнс, точніше помінялася з нею життями.

— Зажди! Хочеш сказати, що вона в моєму тілі й зараз у тому світі, звідки я прибула?