Пролог

Якби я зараз вела свій земний влог в одній із соцмереж, то почала б його так:

— Усім привіт! Мене звати Віра, і я завжди мріяла стати художницею…

Проте, все, що я можу зараз зробити, то це просто сказати не зрозуміло кому:

— Привіт! З вами Ліра. Ні, не музичний інструмент, це моє нове ім’я. У моєму рідному світі всі знали мене, як Віру, дівчину, що вірила в себе до останнього. Пам’ятаєте, мої слова про те, що пензлі для мене — це ключі до світів, які я створювала на полотні, а кольори — це слова, якими я розповідала свої історії. Хто ж знав, наскільки ця моя думка була істинною...

Якщо ви чуєте мене зараз, то знайте, що я не просто загубилась у чужому для мене світі, я шукаю відповіді. Як я опинилася тут? Чи це мої картини ожили, чи я сама стала частиною чиєїсь розповіді? Якщо так, то хто ж автор?

Я малювала містичні зелені ліси, голубі озера та диких тварин, які були такими різними… Ось і домалювалася, називається  — опинилась у незнайомому світі! Як це я не можу повернутися додому? Де творець цього світу? Хто королева цієї вигаданої країни? Я? Невже, це справді я? Мене що, без мене коронували?

Зараз я відчуваю, як мої пальці тягнуться до пензля, але замість полотна переді мною лише повітря. Я малюю у відчаї, сподіваючись, що мої мазки створять шлях додому. Але замість цього, вони відкривають портал до ще більш дивного місця, де небо сяє всіма відтінками ночі, а зірки — очі, що спостерігають за кожним моїм кроком.

Хтось явно напартачив з магією і добряче пустив моє життя під укіс, а точніше під усі тіні цього моторошного лісу і країни разом взятих. Ой, це також була я? От лишенько! Що ж мені не щастить так? У мене є близнючка хрономант? Як це в мене не вийде з нею зустрітися?

Кажете, незалежності Тінебрісу та миру в Едерні загрожує якийсь Темний Владика? Та не боюсь я його! Мене не лякає якийсь “бабай” в чорній масці та плащі. Хтось пояснить мені, нарешті, хто такі Тінекрили й що я взагалі забула у цьому світі, у цій академії? Чому тут так мало людей, і так багато незнайомих мені магічних істот?  Чому вони дивляться на мене, ніби я — ключ до їхнього виживання? Вони говорять про мене, як про "Обрану", але я не відчуваю себе такою. Я лише художниця, яка направду загубилася між світами. Чи може моє мистецтво стати ключем до розгадки цієї загадки?

Вони кажуть, що я маю владу, якої навіть не усвідомлюю. Що мої картини — це не просто зображення, а ворота між світами, і що саме я можу зупинити Темного Владику. Для усіх я легендарний Тінекрил, що починає розправляти свої крила...

Але чи готова я до такої відповідальності? Чи можу я довіряти цим істотам, які виглядають так, ніби вони вирвалися з моїх найсміливіших снів… чи кошмарів?

Мовчите? Враження, що я говорю зі стіною. Хоча, мабуть, так і є, бо в цьому світі немає технологій на жаль. Мій смартфон — останній зв’язок з моїм минулим. Я тримаю його, як талісман, гортаючи фотографії в галереї й сподіваючись, що він приведе мене додому. Але час іде, і заряд батареї неухильно зменшується, як і моя надія повернутися. Тепер я маю вибір: здатися та прийняти свою нову долю як Ліра, чи боротися за шанс стати знову Вірою. І все ж таки в моєму серденьку жевріє іскра надії, що я просто заснула в окулярах альтернативної реальності й просто не можу їх зняти чомусь…