12.

Розділ дванадцятий. Нереально, але факт.

АСІЯ.

Хлопець ще кілька хвилингарячково відбивався від шквалів землі, але зрештою здався. Його дихання стало важким, а рухи рваними. Коли Бротта застосувала формулу «дерево скель», Тардер опустився на коліна. Його руки і ноги обплела величезна кам’яна конструкція, скувавши, наче кайданами.

— Задоволений?! — промовила Бротта, поправляючи окуляри, які злетіли від різкого поруху. Посмішка на її обличчі була спокійною, майже вчительською, як у того, хто дав хороший урок, але не мстився. — Я ж тебе просила. Попереджала.

— Ми ще зведемо рахунки! — буркнув землекрут, сплюнувши під ноги. У його голосі бриніло не лише приниження, а й злість, адже він не звик програвати, особливо дівчатам.

— Домовились, як скажеш, — хмикнула Бротта. Вона вже поверталась спиною, коли він кинув останнє:

— І ти ще пошкодуєш, елементалю! Повір, я не забуду такого приниження!

Після занять ми з Броттою мовчки подались на обід. Мене трясло. Я нервово терла руки, наче хотіла стерти з долонь усе, що сталося, усі думки, що роїлися в голові, немов розлючені оси. Що мені тепер робити? Якщо професор Аметис дізнається про нічний інцидент — усе. Кінець. Мене виженуть з Академії, повернуть до тітоньки Джин. А там... на мене чекатиме каторга… і Рон.

Рон. Ім`я, яке досі стискало мені горло, варто було лиш згадати. Той самий хлопець із моїх кошмарів. Людина, яку я мусила терпіти роками — поки не з’явилась сила. Але тепер… я інша. Тепер у мені є магія, є злість, є жага жити. І якщо доведеться, я знову стану проти нього. Вже не боячись. Я зможу. Я повинна!

Я потонула в цих думках так глибоко, що майже не помітила, як Бротта поставила переді мною тарілку з гарячим обідом, а сама сіла навпроти, втомлена, але жвава, з тією самою зухвалою іскоркою в очах.

— Ассіє, тобі немає про що хвилюватися, — сказала вона спокійно. — Головне зараз — підготуватись до парного випробування.

Я скрутила пальці на колінах і прошепотіла, не відводячи погляду від кружки з якимось трав`яним напоєм.

— Я не впевнена, що зможу…

— Не повинна, а зобов’язана! — рішуче відказала Бротта й посадила свою щурицю прямо на край столу. Та одразу полізла до хліба, зухвало поглядаючи на мене, наче знущаючись. — От щастить тобі й все тут.

Я здивовано глянула на неї.

— Мені? Щастить?! Я ж тільки вчора ледь не згоріла живцем.

— Саме так. Ти — елементаль. А це означає, що ти нікому нічого не винна. Ти сильніша, ніж здаєшся. До того ж… — вона затнулася, ковтнула молока і нарешті додала: — Аметис не повинен розчаруватись у тобі. Він витратив купу сил, щоб ти потрапила сюди. Значить, він у тебе вірить. І ти мусиш вистояти!

Я мовчала, але в грудях уже щось тепліло, ніби вогонь, що не палить, а підтримує.

— А за Містеля не переймайся. Він мовчатиме. Аурелла знає, як із ним поводитися. Той повітряник боїться одного темного мага більше, ніж блискавки. Тож розслабся. Налаштовуйся на перемогу!

— Постараюсь, — прошепотіла я й перевела погляд у бік столу тінемагів.

Усі, немов за сигналом, сихронно обернулись до мене. П’ять пар темних очей уп’ялися прямо в душу. Занадто прямолінійно. Занадто холодно.

Я відчула, як по шкірі пробіг морозний подих, ніби крижаний шлейф обгорнув плечі й змусив тіло здригнутись. Їхні погляди були... незбагненно глибокі, як тиша перед бурею, як провісники чогось, чого я ще не знала. Наче вони вже бачили моє майбутнє, і їм воно сподобалось... Або ні.

Нарешті настав день парного випробування.

Весь факультет магів вогню зібрався на головному подвір’ї. Розбиті на пари, ми чекали на початок. Уперше за весь мій час мого перебування в Академії нас вивели за її межі — за ті самі стіни, які завжди здавалися таким надійним захистом.

Територія Академії розкинулася між двома могутніми імперіями. З одного боку — моя батьківщина, Сміжна Імперія з її сімома королівствами. З іншого — імперія Марева, де народжуються й правлять маги Тіней та темні володарі стихій. Говорили, що в Мареві зріють бунти й перевороти. А отже, ми стояли не просто на межі кордонів, ми стояли на краю прірви. І кожен мав зробити свій вибір: вижити чи зникнути, вкласти свою силу або програти.

— Адепти Ассія й Райй! — гукнув Аметис. — У печеру!

Професор глянув на мене з якимось невиказаним сумнівом, і тихо додав:

— Постарайтесь… повернутися.

— Пішли, — кинув рожевоволосий принц, навіть не глянувши на мене. Й зник у темному отворі порталу.

Я вдихнула, зібралась, і ступила слідом.

Мені залишалося одне: дійти до кінця лабіринту й активувати кристал повернення. Але тривожне передчуття пульсувало в грудях, мов ледь вловимий електричний струм. Усе здавалося... неправильним. Щось у цьому випробуванні було не так. І Райй — найгірший із можливих напарників.

Ми не обмінялися жодним словом. Він ішов уперед, на кілька кроків попереду, і демонстративно ігнорував мою присутність, наче я – порожнє місце, наче надокучлива тінь. І, знаєте що? Мені не потрібна його увага, бо вона, як крижане лезо: холодна, колюча, зневажлива.

Високий, впевнений у собі, з тим аристократичним тоном, яким зазвичай подають отруту. Райй був не людиною, а маскою, красивою, але холодною й безушною. Його вогняна сфера світила настільки яскраво, що обпікала очі. Я опустила погляд, бо могла осліпнути. Ми крокували темним, звивистим лабіринтом, наповненим крижаною вогкістю, мертвою тишею та запахом чогось… невидимого й небезпечного.

І я не розуміла в чому суть випробування? Просто пройти пустий лабіринт? Де перешкоди? Де пастки? Де хоч щось, що змусить нас діяти разом?

«Парне випробування». Ми вже пара, нехай і вимушена, але де ж, власне, саме випробування?

— Елементалько, — раптом обізвався Райй, не обернувшись. — Ти вмієш користуватись порталами переміщення?

— Ні… не вмію, — чесно зізналася я.

— Я так і знав. Нікчемна.