11

Розділ одинадцятий. Протистояння темряви

ДАРК

Наступної ночі, коли я нарешті дозволив собі сон, сталося щось дивне.

Мене розбудили тіні. Вони вирували навколо мого тіла, не як охоронці, а як поранені звірі. Терзали м’язи зсередини, скручували суглоби, рвали мене на шматки зсередини ж... і знову збирали. Біль нападав хвилями: не людський, тіньовий, давній.

Я відкрив очі. Сиджу й не розумію — це кошмар чи поклик? Відчуття, наче щось живе зі мною в одній шкірі. Щось, що більше не хоче чекати. І це щось змушує мене рухатись.

Встаю. У тиші кімнати чутно, як з темряви тече тривожна магія: спочатку повітря, а аз ним страх, терпкий, як попіл. Я вже куштував цей страх. І він належить... їй. Елементалю. Вона кличе не словами, її стихії надто горді, щоб кричати. Але мої тіні чують кожен порух її душі, і саме вони штовхають мене, піти на допомогу.

Виходжу з кімнати. Стою навпроти її, й ледве стримую шаленство тіней. Вони готові увірватись до її кімнати, не питаючи мого дозволу. І я майже дозволяю їм це зробити, та нас випереджають.

Двері в кімнату елементаля розчиняються. Ассія прикривається земляним щитом, що ледве виконує свою функцію. Позаду неї розгніваний повітряник середньої сили. Агресивний. Нестабільний. І без честі. Містель.

Він накидається на елементаля, не жартома, а по-справжньому. Не цурається користатися магією, розрахованою на сильного суперника. А вона… слабка, хоча захищається й не здається. Її нова стихія ще тримається, хоч і тремтить, мов скло на краю.

А де ж її “друзі”? Її захисники? Королі, які так піклуються про маленького елементаля?

Що ж, цього разу я врятую елементаля, а наступного омину її десятою дорогою.

Мої очі затьмарюються, і тіні миттєво вивільняються. Я притягую її до себе. В цю мить земляний щит осипається, перетворюючись на пісок. Вона тремтить у моїх руках і притуляється сильніше, шукаючи захисту та порятунку, хоча ще не здогадується, хто я насправді.

Містіель вишкірюється, незадоволений моєю появою. Сріблясті повітряні голки летять у нас з Ассією, та хмара моїх тіней уже тут. Вони з’являються, мов інстинкт. Як реакція на небезпеку. Вони створюють темну стіну, крізь яку жоден промінь не прорветься. Голки дзвінко б’ються об поверхню і зникають, перетворюючись на пил.

— Будемо знайомі, — нахиляю голову й дивлюсь на повітряника. Його очі зболені, сповнені розпачу та передчуття пререченності.

Він поспіхом утворює щит, розуміючи, що в цьому протистоянні, він не вийде переможцем. Мої тіні не пробачають нікому, і я зовсім не хочу контролювати їх. Мільйони тіньових мошок зливаються у стрій, гнівно утворюючи клин, й врізаються в повітряні щити. Вони розбивають перші три, й отримують доступ до тканини й шкіри.

Як тільки перші зойки з’являються в повітрі, і криваві полоси червоніють на тілі Містіеля, Ассія здригається в моїх обіймах. Я чую кожен нерв її тіла, її страх, її протест.

— Зупинись! — її голос ледь чутний, але сповнений благання. — Будь ласка... зупинись!

Роблю вигляд, що не чую її, та вона починає пручатися, в спробі вирватися з моїх обіймів.

— Дарк, прошу тебе, зупинись! Це вже не самозахист!

Я дивлюсь на неї, зовсім не розуміючи ні її, ні її жалю до того, хто щойно намагався її вбити. Тіні не відпускають свою жертву також. Зло має бути знищене до кінця, подобається це елементалю чи ні. У моєму світі не існує ані жалю, ані жалості.

Вже за мить Містель падає. Його тіло судомно сіпається від останнього удару тіней. Його життя майже закінчено.

І раптом… щось змінюється.

Я відчуваю магію. Не тінь. Не вогонь. Не земля. Вода. Блакитна хмара витікає з пальців Ассії й лагідно огортає тіло ворога, відштовхує мою силу, витісняє її, мов ніч, яку виганяє світанок. Елементаль хоче врятувати Містіеля попри свій страх.

Відпускаю її, й відступаю на крок. Продовжую дивитись на неї цинічно, без натяку на повагу, і задумливо промовляю:

— Дивний елементаль...

І чую у відповідь сміливе:

— Дивний маг тіней.

Ассія підбігає до того, хто щойно хотів її зламати. Опускається навколішки. Торкається його, оглядає. Намагається зрозуміти, чим вона зможе допомогти, і знову виказує свою думку:

— Що ти наробив?! Що тепер?! Він може померти.

Її дух-хранитель з’являється поряд, і зникає. Зникає, бо не розуміє її, як і я.

Я мовчки спостерігаю, і розчарування важко осідає в грудях. Останній елементаль виявився не тим, яким повинен бути маг чотирьох стихій. В ній немає ні сили, ні гніву, ні гордості. Вона добра, занадто. Співчутлива й нерозумна. Тому, я повинен скористатися її наївністю, щоб отримати те, чого так бажають усі темні.

— Занадто добра, — шепочу я, перш ніж піти до своєї кімнати.

А у відповідь чую емоційне:

— А ти — занадто жорстокий!

І як я повинен реагувати на такі слова? Зупинаюсь на півкроці й знову повертаюся до неї.

— І знаєш що, дівчинко? Ти права.

Вона знову відвертає від мене свій погляд, а я вже не збираюся йти геть. Я спираюсь спиною на стіну її кімнати. Пильно дивлюсь на неї, поки вона намагається зібрати до купи тіло повітряника, мов вибачаючись перед ним. Перед кривдником.

Все ще не можу повірити в те, що це й є — елементаль. Доброта, що межує з беззахисністю. М’якість, що не рятує, а губить. Сльози, замість сили.

Раніше… Колись… Елементалі не були такими. Вони виростали з глибин світу — сильні, як бурі, горді, як скелі. Вони палили й затоплювали, зміщували кордони материків. Їх боялися. Їх шанували. Вони ніколи, ніколи не просили про порятунок чи жалість.

А ця? Сама новонароджена жива магія і така м’яка, що тіні шиплять у мені, не розуміючи Її вчинку. Чому вона не завдає удару у відповідь? Чому не спопеляє зрадників? Чому простягає руку замість того, щоб зламати?

Я не повинен про неї думати. Не повинен думати, як вона пахне, коли стоїть над прірвою. Не повинен пам’ятати її погляд, коли тіні торкаються її тіла. Не повинен відчувати, як її магія вривається в мою і не нищить, а просвічує. Я не повинен. Але, я вже зробив вибір, коли притягнув її до себе. І щось в мені тріснуло.