10.

Розділ десятий. Там, де тіні.

ДАРК.

Наступні кілька місяців я старанно уникав зустрічей з Елементалем. Я свідомо зник, а не ховався. Вирізав себе з її реальності, щоб не провокувати цікавість. Уникав аудиторій, де міг би випадково натрапити на погляд, який колов сильніше, ніж будь-яке прокляття.

Елементаль... Вона стала для мене як тріщина в дзеркалі – здавалося, що всього лиш подряпина, та при кожному русі ця тріщина тягнеться глибше, розпорошуючи щось схоже на бажання, спотворюючи моє власне відображення.

Мої Тіні постійно випробовували моє терпіння, рвалися з «повідка» за кожної нагоди. Та я не збирався йти в них на поводі. Замість цього — занурився з головою в вивчення магії Тіней у Таємній Бібліотеці — сховищі прадавнього знання. Вони не розуміли моєї стриманості, а я пам’ятав, що Тіні не прощають слабкості.

Кожного разу, коли елементаль була поблизу – навіть не в полі зору, а десь у коридорі, у чиємусь шепоті, в енергії повітря, мої тіні смикалися, дихали їй у слід. Вони відчували її, як хижак відчуває свіжу кров. І я відчував, але не дозволяв собі рушити з місця.

Я тримав їх коротко. Наболючому, рваному повідку. Іноді, здавалось, що сам той повідець був сплетений з моєї плоті, бо щоразу, коли доводилося стримувати їхній шепіт – мені пекло ребра.

Я замикався в Таємній Бібліотеці – це було найкраще місце, щоб не думати про елементаля. Тиша там дихала пилом старих заклять, і сторінки древніх манускриптів шепотіли речі значно небезпечніші, ніж юна дівчина з очима, що палали стихіями.

Я боровся. Не заради неї. Заради себе. Заради контролю і владиБо варто мені дати слабину – і я стану не володарем Тіней, а їх рабом. А цього я допустити не міг. Тому сидів у підземеллях Бібліотеки, читав до запаморочення, випалював формули в мозку, спав по годинах, ковтаючи холод, мов ковтки покути.

Та доля – це не шлях, яким ми йдемо. Це стіна, в яку ми врізаємось. І я врізався. Бо рано чи пізно ми мали зустрітися.

Я почув її кроки дорогою до кімнати й вийшов у коридор.

— Ти сьогодні рано, — сперся спиною до стіни, дивлячись на здивоване обличчя дівчини.

— Так, уже звільнилася.

— Складеш мені компанію? — запропонував я, звужуючи очі. Вона погодилась. Просто взяла й погодилась, хоча не до кінця розуміла, що саме я маю на увазі. — Це ненадовго.

— Добре, — легко погоджується вона.

Мовчки ми спустилися у темне підземелля й зайшли до потайних дверей. Коли дубові стулки розчинилися, темрява накрила все навколо, викликавши нову хвилю тривоги в душі Елементаля. Вона одразу створила вогняну кулю, почала оглядати бібліотеку, а я, не зважаючи на її цікавість, взяв чергову книгу.

— Ти часто приходиш сюди?

— Тут зібрані Початкові Знання, — ставлю книгу на полицю й дивлюсь на неї. — Воні безцінні.

— Якщо це так... Чому бібліотека захована в підземеллі?

— На неї накладено стародавні чари. Не всі знають шлях сюди.

А ці книги... Їх можна виносити звідси?

Ні.

Я пояснював та водночас відчував, як змінюється стан Тіней. Вони шаленіли. Поглинали світло від кулі, занурюючи нас у пітьму. І коли відчули Вічне Світло — кинулися на нього з новою люттю.

— Дарк, нам треба йти, — прохрипіла вона, дивлячись, як тьмяніє її магія. — Дарк?!

— Вони тебе не чіпатимуть, — відповідаю й підходжу ближче. — Вони тягнуться до тебе, бо ти Елементаль. Та, що здатна о’єднати їх зі стихіями.

Я хотів наблизитись ще на крок, відчути ніжність, зануритись у магію цього створіння… але не встиг.

Нас грубо перервали.

— Ассіє, ти як? — голос Оріотеля здивував. Король Вогню особисто показався, і не деінде, а у сховищі заборонених знань. — Це не місце для милих бесід з тіньовиком..

– Звідки в тобі стільки ненависті? – я пильно вдивляюся у мага вогню, що виставив перед собою щит. Зламати його — не проблема. Перемогти в дуелі — теж. Але чи варта вона цього? Чи не занадто дорогою ціною все це?

Я вже зробив достатньо для того, щоб вона відчувала розчарування в своїх друзях.

– Не смій підходити до Ассії, інакше...

– Інакше що?! – не витримую. Відпускаю свої тіні, дозволяю їм захопити мене, поглинути мої очі чорнотою. – Елементаль сама вирішить, хто і коли має право наблизитися до неї.

– Йдемо, Ассіє! – гаркає Оріотель, хапає її за руку і виводить із хранилища.

Двері зачиняються. Тіні бушують, зриваються вихорами, лупцюють стіни, вимагаючи її повернення. Але я не дозволяю їм. Не зараз. Ще рано.

Минуло кілька хвилин, і я прослідував за ними. Побачив, як вона витирає сльози І користуюся моментом.

– Я можу провести тебе, – запропонував, зверхньо зиркнувши на розлюченого мага вогню.

– Вона нікуди з тобою не піде! – огризнувся він.

– Піду, – голосно і чітко сказала Ассія, підвела голову і підійшла до мене.

– Побачимось увечері. Тоді й поговоримо. — Наголошує Оріотель, дозволяючи нам піти.

Ми швидко йшли коридорами під поглядами здивованих, а подекуди і заздрісних адептів. Одні притискалися до стін, інші перешіптувалися, ще хтось відводив очі.

– Адептко Ассіє! – я зупинився майже інстинктивно. До нас наближався професор Аметис. Елементаль глянула на нього майже довірливо, наче дитина на батька.

Професор Аметис тим часом не спускав погляду з мене.

– Цього тижня ти працюєш на факультеті магів землі. А наступного тижня будуть парні випробування. Сподіваюся, твої опікуни пояснять, що й до чого.

– Парні випробування? – не втримався й усміхнувся, піднявши брову. – Цікаво буде подивитись.

– Це вас не стосується, адепте. Магам тіней теж буде надано можливість помірятись силою, але лише в межах практичної аудиторії, – відповів Аметис, витримуючи паузу. – Адепте Дарку, ви ж самі казали, що участь у подібних заходах не надто цікава справа.

– Казав, – знизав плечима. – Але всі ми помиляємось. — А в думках додав, виправдовуючись: «І маємо право змінити думку».