8.

Розділ восьмий. Так не вистачало повітря.

АСІЯ

Факультет магів Повітря одразу вирізнявся з-поміж інших своїм творчим безладом. І тепер я могла з упевненістю порівнювати стихії з людськими темпераментами. Вогонь — холерики, вода — флегматики, повітря — сангвініки, а земля, вочевидь, меланхоліки.

Ну, а сангвініки, як виявилося, були не просто жартівниками, а справжнісінькими бешкетниками. Вони безперервно підколювали одне одного, гасали коридорами, вигадували дивні заклинання — і, звісно ж, влаштовували вибухи з нічого.

Мене ж зустріли з неочікуваним ентузіазмом. Мабуть, моє бідне тільце вберігалося від колючих спалахів повітряної магії тільки завдяки присутності Аурелли. Вона стала для мене ще однією покровителькою. Між жартами й легкими фліртами вона все ж встигла показати мені кілька найпростіших захисних формул — базу, яка мала врятувати мене від нападів повітряників. На щастя, поки що не довелось перевіряти їхню дієвість.

Сидячи в білосніжній аудиторії факультету, я старанно занотовувала все, що нам диктував сивий професор, схожий на гнома. У нього були довгі брови, бородавчастий лоб і старомодний капелюшок. Аурелла тим часом сиділа поруч, і невидимі мікровихрі, які вона крутила навколо моєї голови, лоскотали мені волосся, здіймаючи пасма вгору, немов я от-от мала злетіти.

Після лекції Аурелла нахилилась до мене:

— Почекай мене біля дверей, я швидко.

Вона майже побігла до професора Вальхаолла, щось йому активно пояснюючи. Старенький почесав лоба, ворухнув зморшкуватим носом і кивнув — ніби погоджувався на щось небажане.

Я ж стояла в стороні, даючи дорогу іншим адептам. І тільки тоді помітила, що поруч зі мною зупинився незнайомець. Витончений, з ірокезом із сріблястого волосся. Бліде обличчя, тонкі риси, губи — майже безбарвні. Він втупився в мене своїми... ванільними очима — це перше, що спало на думку. Ненатуральний, занадто світлий погляд.

— Містель, — мовив повітряник і… усміхнувся. Хоча назвати те викривлення губ «усмішкою» — це сильно перебільшити. Але зусилля я оцінила. Тож усміхнулася у відповідь.

— Ассія.

— Ти живеш у крилі вогневиків? — Його голос був монотонний, але приємний. Проте щось у ньому викликало внутрішню тривогу. — Якщо я прийду до тебе в гості, вони мене не підсмажать?

— Ні, — відповіла я занадто швидко. І лише після цього зрозуміла, що не варто було так впевнено говорити.

— Тобто… ти мене запрошуєш? — хмикнув він. — Значить, завтра?

— Я не… — почала була заперечувати, але не встигла.

Раптом його рука обійняла мою талію, і він різко притягнув мене до себе. Я здригнулась, не встигаючи отямитись, подивилася йому просто у вічі.

— Відпусти, — вимовила тихо, але твердо.

Його очі не блимали. Вони були спокійні, геть порожні — і від того ще страшніші. Усмішка знову ковзнула губами, цього разу трохи ширша, тривожна. Я відчула, як шкіра на потилиці натягнулась, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

Можливо, варто було просто вдарити або викликати міні-вихор, чи просто крикнути. Але я мовчала. Я просто завмерла. І саме в цю мить відчула позаду легкий подих вітру – не холодний, а знайомий. Легкий, як дотик пера. Я впізнала його – це Аурелла. Вона була поруч.

— То ти, кажуть, елементаль?

— Відпусти! — повторила я, намагаючись вирватися, але марно. Зовні худорлявий, цей хлопець виявився кремезним і досить сильним. Його долоня на моїй талії пульсувала жаром, що не мав нічого спільного з вогнем – це був тиск, воля, вторгнення. Він тримав мене міцно, наче власність, і єхидно усміхався.

— Ще кажуть, що твій сусід — маг тіней. Це правда?

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись, але його близькість, його порожні ванільні очі, лякали більше, ніж удари батога тітоньки Джин. Та я не встигла відповісти.

— Гей, Містель, паскуда! Відпусти її! — голос Аурелли пронизав повітря, мов грім серед ясного неба.це були не просто слова, а наказ. І за мить вона вже стояла поруч, стримана, але напружена, як сплячий вихор.

— Аурелло, це тебе не стосується, — буркнув Містіель, навіть не озирнувшись.

— Якраз стосується! — вона схопила його за рукав мантії, блиснувши очима. — Якщо твій брат дізнається про твої витівки — буде розлючений!

— Мені байдуже!

— А йому — ні! — вона зціпила зуби, заплющила очі, і з її тіла вирвалася хвиля повітря зі сріблястим сяйвом. Удар був точним – Містеля відштовхуло назад, і він зі скреготом зубів швидко розтиснув обійми.

Я різко відійшла в бік, обхопивши себе руками.

— Та хто ти така, щоб постійно втручатися в мої справи?! — закричав він.

— Наречена твого брата! — гриманула Аурелла, так, що в аудиторії на мить стихло все і всі.

І в туж мить почалося справжнє протистояння. Я стояла мов вкопана, не в змозі поворухнутись. Аурелла не відкривала очей, не ворушилась, але навколо неї кружляли срібні кільця повітря, щільні, мов щити. Вони гойдалися відбиваючи кожен порив ворожого подиху. Містель не здавався — знову й знову запускав повітряні снаряди, та всі вони розбивалися об срібні кільця.

— Ассіє, це надовго. Можеш іти, — вимовила Аурелла спокійно, майше шепотом, не відкриваючи очей.

— До завтра! — крикнув мені Містель навздогін, з тим самим глузливим усміхом.

— До завтра, — видихнула я й опустила голову, виходячи з аудиторії.

Ноги підкошувались, у грудях пекло, але я змусила себе йти – просто вперед, аби не зламатися.

Після такого дивного знайомства я повільно попрямувала коридором. Мені треба було провітрити думки. Хоч трохи. Або хоча б когось побачити, щоб не залишатися наодинці з усім цим безумством.

Я знала, що водники вже звільнились, а вогневики досі на практиці. Але мені конче треба поговорити з кимось.

Спусаючись гвинтовими сходами до холу, я вже відчувала, як трохи розслаблюються плечі. Але...

— Попалася, — хрипкий голос вдарив, мов ляпас. — Нарешті ти одна!