7

Розділ сьомий. Тиха вода перетворюється у вихор.

АСІЯ

Прокинулася я у своєму ліжку. Це був кошмар. Сон чи реальність – я не могла сказати, але серце ще досі билося надто швидко. Все, що сталося, не могло бути реальним.

Зранку, зібравши волосся в косу й розгладивши складки на синій мантії, я подивилася на себе в дзеркало. Бульт’ерра сидів поруч, виляючи хвостом.

— Не страшно зовсім, — прошепотіла я собі, намагаючись у це повірити.

Стук у двері.

Я здригнулася, та пес заспокійливо глянув — небезпеки немає. Я відкрила.

— Голубко! Чого так довго? — усміхнувся Іст. — Синій тобі личить!

— Що ти тут робиш?

— Як це що? Я — твій покровитель! — запально відповів він, хапаючи мене за руку.

Іст потягнув мене вперед, ігноруючи здивовані погляди вогняних. Бротта, що саме виходила з кімнати, хихотіла за нашими спинами.

— Побігли, поки ці вуглики не вирішили посмажити мене!

— Іст! Зупинись...

— Полетіли, голубко! Веселощі тільки починаються!

Ми бігли коридорами, сходами, і зрештою — сині стіни, емблеми, мантiї. Холодні кольори стихії Води.

— Заходь, не бійся, — прошепотів Іст, відкриваючи двері до великої аудиторії.

— Я спробую, — відповіла я й переступила поріг.

У приміщенні було холодно. Морозний аромат свіжості обволікав повітря, а тиша ніби заморожувала дихання. Десятки байдужих, крижаних очей дивились на мене з легким цинізмом.

Якщо моє перше заняття з магами Вогню було, мов спалах блискавки, то тут панувала тиша, схожа на затемнення.

— Не бійся, голубко, — прошепотів Іст, приобіймаючи за плечі ніжну водяну німфу, що щойно підійшла до нього. — Знайомся, це Лія, моя наречена. Лія, пам’ятаєш, ти хотіла побачити елементаля? — Вона кивнула. — Це Ассія. Та сама.

Я усміхнулася і подала руку.

Лія була, мов порцелянова лялечка — маленька, з довгими голубими пасмами й неймовірними, хрустально-бірюзовими очима. Її долоня була льодяною.

— Дуже приємно, Ассіє, — криштально відгукнулася вона. — Я чула про тебе. — Її погляд на Іста був повен тремтливої ніжністі, яку неможливо приховати. — Тепер ми зможемо влаштовувати чайні вечори?

— Тепер ми можемо все, — усміхнувся Іст. — Стихія Води в тобі пробудилася. У нас з’явилася своя Голубка.

— І мені приємно, — відповіла я.

Лія була схожа на русалку — витончена, чиста, чарівна в кожному русі.

— Пішли на наше місце, голубко, — Іст обійняв однією рукою мене, іншою — не відпускав плеча нареченої. — Буде весело.

Професоркою стихії води була Вальяра — найвища жінка Академії. Вона перевершувала зростом навіть Іста. Струнка, з гострими рисами і коротким блакитним їжачком на голові. Її обличчя псувала опікова пляма на щоці — вдивляючись, можна було розгледіти форму маленької долоньки.

Лія пошепки розповіла мені про минуле викладачки. Колись Вальяра намагалася урятувати сина-елементаля, народженого від мага Землі, але не змогла. В ту ніч, в останню мить, коли малюк зробив останній вдих, він торкнувся щоки матері. Його магія обпекла її. Відтоді вона не усміхалася. Тиша й холод — її єдина мова, зброя, захист.

— Бачу, новенька знайшла собі покровителів? — мовила Вальяра, з’являючись у повітрі на вигнутій хвилі з води. — Мабуть, немає сенсу підбирати тобі наставників?

— Не хвилюйтеся, професоре, я допоможу Ассії. Особисто, — рівно відповів Іст, підводячись.

— Я не сумнівалась, — так само спокійно кивнула Вальяра й почала креслити формули у повітрі розбризками води. Кожна крапля лягала на уявну дошку, мов частина рівняння.

Я занотовувала. Швидко, старанно, зосереджено. Хоч і змерзлими пальцями, але вперто. Я хотіла бути сильною. Я хотіла вчитися.

Уроки стихії Води були зовсім не схожі на Вогняні. Тут усе суворо. Не встиг — сам винен. Формула промайнула — не записав, пропустив, ніхто не повторить. Ніхто не зупиняється, не повторює. Вальяра — безжальна професорка, і саме в цьому була її сила. Її тиша мала вагу. Її холод – дисциплінував.

Моїми наставниками на факультеті Води стали Іст і Лія. Іхні підходи різнилися, але обидва були чудовими вчителями. Іст, той, хто завжди попереду, король не лише факультету, а й власної самовпевненності. Лія – точна, як формула, і ніжна, як сніжка, що тане на теплій долоні.

Я встигала. І це тішило. Але... щось гризло зсередини. Все, чого мені не вистачало — це відповіді на одне питання: де Дарк?

Відтоді, як я познайомилась з Істом, мого сусіда не було видно. Жодної тіні, жодного погляду з темряви. Я навіть почала думати, що все вигадала. Запитувала друзів — вони або не знали, або уникали відповіді. Або не хотіли знати.

Час минав. Дні розчинялися у завданнях, практиках, тренуваннях. Місяці навчання виснажували, але відкривали нові горизонти. Я навчилася створювати щити з Вогню й Води, навіть трохи атакувати.

Я ставала сильнішою.

Та вечори… Вечори були для нас особливими. Посиденьки. Сміх. Спалахи магії. І нескінченні баталії між Істом та Оріотелем. Їхній вічний спір — хто сильніший. А коли вони перегинали палицю, Бротта їх «заземляла». Буквально. І тоді вони обидва зникали в піску й присягалися виправитися.

І хоч зовні все було добре, я не могла забути темний погляд мого сусіда. Його ніби не існувало в моєму житті, але я знала – він був.

Чергове вечірнє чаювання за мить перетворилося на випробування. Іст та Оріотель полюбляли зненацька зробити свої випади в мою сторону, щоб перевірити мою реакцію. Я вже почала звикати до їхнього хлопчачого зухвальства та настирливого бажання навчити мене користуватися стихіями.

Варто було Істу випустити в мене водяний снаряд, як я відмахнулася — і все. Просто кілька разів змахнула долонею й відбила атаку, не розуміючи, що роблю. Краплі навіть не торкнулися мене, але я відчула біль у долоні.

— Повітря! Стихія прокинулася! — вигукнув Оріотель і зірвався, посилаючи в мене кілька вогняних стрічок.