6.

Розділ шостий. Вогняна вода.

АСІЯ

– Він не пустить тебе навіть під страхом смерті, – пролунав оксамитовий голос позаду.

Я швидко підвелась на ноги й подивилась на вродливого молодика, що з’явився тихо, як шепіт тіней.

Серце завмерло. Дихання перехопило. Очі округлились, а під грудьми щось боляче стиснулося. Ноги раптом стали ватяними. Переді мною стояв… він – той самий тіньовик, який дозволив собі зазирнути в мої очі. Та темрява, що палала в його погляді, закарбувалася у моїй пам’яті пекучим тавром.

І ось зараз він стояв поряд із моїм духом.

– Вибач, якщо я... – почала виправдовуватися, але він навіть не звернув на мене уваги.

– Подивимось, який «гість» ховається в темряві.

Він спокійно увійшов в мою кімнату, а я з Бульт`еррою залишилася стояти з роззявленим ротом, неусвідомлюючи про яких таких «гостей» йдеться мова. Та за якусь мить з-під дверей моєї кімнати поповз густий дим. Щось дивне коїлось по той бік. Щось похмуре, моторошне. Щось не з цього світу.

Мене скував страх. Я буквально вросла в підлогу, притискаючись спиною до стіни. Ні, це не магія. Це був жах. Справжній. Живий. Моє серце калатало як у загнаного звіра, а мій дух продовжував стояти поряд, прислухаючись до звуків, яких не було чутно та роздивляючи попелові хмаринки, які залишались після розчинення диму у невидимій перешкоді.

Коли двері знову розчинилися, я здригнулася всім тілом, очікуючи чогось неминучого.

– Гості пішли, – спокійно сказав маг тіней, лагідно погладжуючи морду мого духа, який вже вперся лапами йому в коліна.

– Асія, – все, що я змогла сказати у відповідь. Сама не знаю чому, але мені хотілося, щоб він знав моє ім’я.

Він поглянув на мене, злегка нахиливши голову.

– Дарк, – на його губах зявилась тінь посмішки. – Хоча ми вже знайомі.

Я лише зітхнула і чомусь перепитала, сумніваючись в тому, чи все з почутого правильно зрозуміла:

– Знайомі?

Так. Ми були знайомі, але не за правилами етикету. Наша несподівана зустріч не мала статися так, як вона сталася.

Дарк уже пройшов до своєї кімнати, але зупинився, перш ніж увійти до неї:

– Якщо помре твій дух – помре і твоя магія.

Його слова були важкими для сприйняття. Я не розуміла їх глибини та значення, та усвідомлювала, що духи можуть вмурати, як і люди.

– Дякую…

Весь наступний час у стінах Академії давався мені нелегко. Не тому, що все було чужим чи страшним — навпаки, кожна дрібниця тут здавалася дивом. Нові знання, нові відчуття, люди, що ставилися до мене з теплом і підтримкою — усе це було безцінним. Але не вистачало головного — часу. Його катастрофічно бракувало.

Перший академічний тиждень промайнув непомітно. Оріотель, Зула й Бротта стали мені ближчими за будь-кого. Веселі, щирі, справжні. Саме такими, якими мають бути справжні друзі. Я вірила в нашу дружбу й щиро сподівалась, що вона взаємна.

Щоранку ми з Зулою й Броттою йшли разом на сніданок, де на нас завжди чекав Оріотель. Потім — лекції, практика, бойові тренування. Ввечері — чай, жарти, таємні заняття з магії. Мої друзі-наставники виявилися терплячими, уважними, добрими. Завдяки їм я поступово вчилася керувати вогнем — стихією, яка ставала для мене знайомою, рідною, відчутною.

Мій дух-хранитель був завжди поруч. У моменти суму він скиглив і завивав, коли ж я сміялась — підстрибував, тицявся носом у моє обличчя і ганявся за власним хвостом. Він вмів піднімати настрій одним поглядом, захищав — без команди, без сумнівів.

Я навчилася створювати вогняний щит, здатний витримати кілька атак. Але він ще не досконалий і за словами Оріотеля «нікчемний, як і його життя без Зули», тому мені слід тренуватися частіше. Та в моменти, коли я не можу підкорити власну магію він повторює: «Ніщо не надихає так, як власна поразка». Тож є надія, що з часом я навчусь тримати свій вогонь. Поки що — потрібно просто витримати.

Також я дізналася, що чверть факультету Вогню мене недолюблює. І причиною цьому був Аметис. На першому ж занятті він відсторонив мене від практики, дозволивши лише спостерігати. Для мене це була ознака моєї слабкості, а для інших це виглядало - як привілей. Вони всі вважають, що я маг чотирьох стихій і володію ними досконало.

Та разом із ненависниками з’явилися й прихильники. Троє хлопців — Бартомс, Гастіель та Ффаріот — вогневики, які вперто шукали нагоди звернути на себе мою увагу. Вибухові, надто нав’язливі, але водночас… зворушливі у своїй наївності. Завдяки Оріотелю їм не вдавалося підібратися надто близько. Та вони не полишають спроб, продовжуючи шукати моменту для спілкування.

Чергове заняття з бойової магії Вогню. Переді мною — нове, майже непосильне завдання: мій перший справжній бій.

Я стояла навпроти невисокої, але впевненої в собі адептки, і мовчки молилася про допомогу. Це повинна була бути дуель двох першокурсниць факультету Вогню. Проте я відчувала, що моя суперниця сильніша. І вона знає про це, і неодмінно скористається цими знаннями.

— Бій! — коротко скомандував Аметис.

— Давай, Асіє! — вигукнув Оріотель, підбадьорюючи мене з галереї. Король факультету Вогню підняв руку, показуючи знак підтримки. Поруч з ним сиділа Зула, стиснувши кулаки й усміхаючись мені — щиро, по-дружньому. Вона казала, що королі факультетів мають відвідувати дуелі новачків, щоб мати змогу втрутитися, якщо щось піде не за планом.

Ця думка трохи заспокоювала.

Я знову поглянула на суперницю. Вона вже готувалася до атаки, створюючи вогняну кулю, що іскрилася жаром. А я? Я мусила хоча б втриматись. Вистояти. Лише тоді мені дозволять і далі тренуватися з групою.

Зосередившись на своєму страху, я спробувала виштовхнути його з себе, перетворити на щось інше, щось що мало мене захищати. Спочатку в долонях стало тепло, потім жарко — і я вивела перед собою щит вогню: живий та тремтливий, як полум’я.

Перший удар — і мене майже відкинуло назад. Щит тріснув по центру, я ледве втрималась на ногах, та продовжила концентруватися на хвилях тепла, які випромінювалися з долоней. Ще один вогняний шар — і знову в те ж саме місце. Усвідомивши, що третього такого удару мій щит не витримає, я відчула як моя паніка різко змінилась люттю.