5.

Розділ п’ятий. Кімната страху.

АСІЯ.

Я бігла довго, не озираючись, не думаючи, не відчуваючи під ногами підлоги. Мене вело щось невидиме, майже інстинктивне як біль, що вже не болить, а просто тисне. І тільки коли важкі двері в кінці коридору зі скрипом розчинилися, впустивши прохолоду, я зупинилася.

У напівтемряві на мене дивилися десятки палаючих, вогняно-червоних очей.

Я відчула, що влипла, коли роздивилася чорні мантії крізь густий, важкий морок. Я щойно влетіла в осине гніздо — прямо на практику магів тіней.

Біль, що ще мить тому виривав із мене подих, раптово відступив. Його місце зайняв холодний страх. Ноги похитнулися. Долоні стали вологими. У голові зазвучали слова Бротти: «Маги тіней висмоктують енергію. Вони п’ють магію стихійників, наче вампіри. Їх не стримати. Лише найсильніші можуть їм протистояти».

А я? Я була легкою здобиччю. Вразливою. Смачною.

— Світла? — пролунав сиплий голос. За спиною грюкнули двері.

— Елементаль, — підтвердив інший, з явним задоволенням.

— Маг усіх стихій...

Я ковтнула клубень тривоги, що став у горлі, й нахилила голову:

— Перепрошую, я не хотіла заважати...

— Не поспішай, дівчинко... — загарчав хтось із мороку.

Сірі клуби диму раптом потяглися до мене, мов щупальця. Я зробила крок назад і завмерла. Їхні хижі погляди ковзали по мені, холодні, іронічні, уважні. Я відчувала, як страх б’є в голову пульсом, як розмиває реальність.

— Р-р-р!

Бульт’ерра! Мій дух з’явився раптово, як завжди. Він став між мною та тінями. Його тіло світилося, засліплюючи темряву та відганяючи морок.

Щупальця диму завмерли. Тиша нависла над усім залом.

Я стояла, опустивши руки, і намагалася роздивитися обличчя магів тіней, та бачила лише кровожерливі очі. Їхні каптури ховали все інше. Я сподівалася тільки на те, що мій пес зможе постояти за нас обох, адже я не могла цього зробити.

— Назад, нечисть! — пролунав гнівний голос за моєю спиною.

Я не сумнівалася ні на мить — це був Оріотель. Він різко став переді мною, сховавши мене за спиною. Його щит із живого вогню спалахнув яскраво: полум’я тріщало, кидаючи іскри, створюючи теплу стіну між нами і магами тіней.

— Ми йдемо!

— Не поспішайте... — долинув голос із тіні.

— Ми можемо і напасти, — пролунав ще один.

— Хто перший ризикне? — прогарчав Оріотель. Його тіло напружилось, шия вкрилася здутими венами, що виступили, мов струни. Він ніби став ще більшим, ще грізнішим.

— Ніхто, — нарешті озвався новий голос. Із тіней кімнати вийшов невисокий чоловік із сивими скронями та вузькою борідкою. Його очі були темними, мов сама ніч. — Йдіть. Ви ж адепти факультету Вогню? Вам дозволено залишити це місце.

— Дякуємо, професоре, — відповів Оріотель, прибираючи щит.

Він міцно стиснув мою руку й вивів мене з приміщення.

Наречений Зули мовчки провів мене до моєї кімнати, не сказав жодного слова і не озирнувся, доки ми не дісталися місця. Його поведінка була дивною: стриманою, навіть трішки потайною. Та коли ми опинилися в умовній безпеці, він нарешті порушив мовчанку:

— Ніколи не наближайся до тіньовиків. Вони можуть легко відібрати життя. В Академії є лише кілька магів серед адептів, здатних їм протистояти. І як ти вже здогадалась, деякі з них — «королі» факультетів, — він спробував усміхнутися, та на губах застигла лише тонка тінь. — І ще одне. Ніколи не приймай запрошень і подарунків. Навіть серед світлих магів вистачає лицемірів. Тут кожен — потенційний зрадник. Тому... — він зробив паузу, — уважно обирай друзів.

— Дякую, — прошепотіла я. — І... вибач, що через мене ти...

— Та все гаразд! — він махнув рукою і розсміявся. — Ти кумедна. І твій пес... — поглянув на Бульт’ерру, що сидів біля моїх ніг, — теж нічого. Приходь до нас, може, чомусь навчишся, а ще обговоримо цю вашу «кімнату страху».

Оріотель підморгнув, ледь уклонився й швидко зник за рогом. А я залишилася на самоті з мільйоном думок і вражень.

Я встигла прийняти ванну з тим самим чудо-порошком, трохи відпочити після всього пережитого, і вже ввечері сиділа в кімнаті Зули та Бротти. Мене прийняли тепло, навіть занадто. Їхня гостинність була безмежною.

Кімната двох магічних стихій була великою й умовно поділеною навпіл: одна половина — у теплих сонячних кольорах, з помаранчевим ліжком і червоними стінами, інша — зелена, мов ліс. Такий контраст дивно заспокоював і дарував відчуття свободи.

— То що таке ця «кімната страху»? — спитала я, відпивши чаю й поглянувши на Оріотеля, що щойно увійшов.

— Все просто, — відповів той, розвалившись на ліжку Зули. — Це кімната, наповнена твоїми особистими страхами.

— Серйозно? — Бротта поправила окуляри, не приховуючи роздратування поведінкою Оріотеля. Зула, у відповідь на роздратування сестри, направила в його бік кілька вогняних спалахів.

— Добре, серйозно, — Оріотель сів рівно і подивився прямо на мене. — Тобі потрібно лише пам’ятати: все, що відбуватиметься в тій кімнаті — ілюзія. Твій страх — це лише проекція. Поруч із тобою буде професор Аметис. Тільки він знатиме, що ти бачиш. І він заблокує твій розум, щоб інші не змогли підглянути чи скористатися твоїм страхом проти тебе.

— А потім, — додала Зула, швидко притискаючись до нього щокою, — Аметіс буде тебе шантажувати.

— Ой, почалося! — втрутилася Бротта, встаючи з пуфа, схожого на зелений пагорб. — Не вигадуйте. Професор Аметис — найкращий маг Академії. Він не такий! Подивіться на Асію, вона вже боїться мого улюбленого викладача.

— Гаразд, гаразд, досить про Аметиса! — Оріотель підняв руки, показуючи, що здається. — Давайте краще почнемо з базових формул.

— Ага! — кивнула Зула. — Ми обов’язково маємо навчити тебе хоч чомусь, Асіє.

У мене були чудові вчителі. Вони так просто і ясно пояснили те, що раніше здавалося мені незбагненним. Складні формули більше не лякали. Кожен поділився своїм способом запам’ятовування, і вже після кількох виснажливих спроб я нарешті опанувала свою першу захисну формулу — формулу вогняного щита.