3.

Розділ третій. Священий дух.

АСІЯ.

Мені надали невеличку, але затишну кімнату, яка здавалася справжнім королівським притулком серед кам’яних стін Академії. Стіни кімнати були обтягнуті темно-червоним атласом із яскравими золотими візерунками, наче шовкова оболонка, що приховувала чужі таємниці. Меблі з червоного дерева мерехтіли м’яким відблиском в світлі настінних канделябрів, полум’я яких кидало химерні тіні на підлогу й стелю.

Широке ліжко з товстими подушками виглядало чужорідним – занадто розкішним, занадто м’яким. Як і сама думка, що я більше не рабиня. Велике дзеркало в кутку ловило вогняні відблиски, наче стежило за кожним моїм рухом, змушуючи запитати себе: хто я тепер?

У шафі висіли вбрання, про які я ніколи й мріяти не сміла. Рожева сукня стилю ампір із блискучими паєтками, оксамитова з корсажем із золотим плетенням, та блакинта, прикрашена флоральною вишивкою.

Та найголовніше – чотири мантії. Кожна з них символізувала стихію: вогняно-червона, кобальтово-синя, темно-зелена й сліпучо-біла. Вони здавалися не просто одягом, а частиною чогось більшого, значущого, мов частинки долі, що чекали свого часу.

Я провела пальцями по шовку, не вірячи до кінця. Чи справді це все моє? Чи я просто тінь у чиємусь чужому сні?

Наступною моєю знахідкою стали книги, акуратно складені на столі, старі, але ніби живі: «Основи магії», «Правила магії», «Світла магія», «Темна магія», «Виховання духа-хранителя», «Основи магії вогню», «Основи магії води», «Основи магії повітря», «Основи магії землі», «Історія магії»... Я ковзнула пальцями по корінцях, вдихаючи аромат сторінок, запах знань та нового життя.

Я  так заглибилася у свої думки, що спершу не помітила шурхоту за спиною. Здалося, це тіні граються на стінах... Але ні.

Я обернулася і завмерла, побачивши те, що сиділо на моєму ліжку.

Невідома істота світилася м’яким, примарним світлом. Її тіло було схоже на собаче, але не зовсім: довга шия, широкі лапи, потужна грудина та яйцеподібна голова з трикутними очима. Шерсть, якщо це взагалі можна було так назвати, здавалася зітканою з чистої енергії, живої і теплої.

Воно стежило за мною уважно, повільно розсікаючи повітря своїм тонким хвостом. Але в погляді не було ані агресії, ані загрози. Лише спокій. Його присутність не викликала страху – тільки цікавість, змішану з дивним відчуттям близькості, ніби ми були знайомі.

Я ступила вперед, не відводячи очей.

– Хто ти? – прошепотіла, і мої власні слова, здається, повисли в повітрі, змішуючись із тишею.

Відповіді не було, але я відчувала її. Не словами. Відчуттям. Присутністю дивовижної сутності. З цієї миті я більше не відчувала себе самотньою.

Аметіс сказав привести себе до ладу. Зволікати не можна. Я кинула швидкий погляд на свого нового друга, він вже вмостився на підлозі, притиснувши морду до лап, і стежив за мною своїми розумними, блискучими очима.

Увійшовши до ванної кімнати, я затамувала подих. Це було щось казкове! М’яка пара здіймалась над прозорою водою. Я вже не пам’ятала, коли востаннє могла просто помитися. У домі тітоньки Джин я уникала води – бруд був моїм щитом від Ріка. Але зараз...

Я скинула з себе лахміття, разом із ним і роки приниження, й занурилась у воду. Тепло огорнуло моє тіло. Біль у спині ще давався взнаки, та порошок Аметіса почав діяти: шкіра вбирала магію, мов губка. За кілька ванн не залишиться навіть сліду.

Вода, мов жива, обережна, лагідна. Вона сама очищала мою шкіру й волосся. Я дивилась на свої руки – ніжні, як слонова кістка. І затамувавши подих, насолоджувалась відчуттям чистоти.

А волосся... моє волосся з кожною хвилиною світлішало, розплутувалось, ставало живим і шовковистим. Воно ставало м’яким, блискучим і таким легким, мов водоспад.

Я дивилася у дзеркало й не впізнавала себе. В очах з’явилося світло. Тихе, справжнє – як проблиск жсітла, що повернувся після довгої темряви.

Загорнувшись у махровий рушник, я повернулася до кімнати й сіла на край ліжка. Мій новий друг вмостився поруч. Він не зводив із мене погляду, і я знала, що він теж бачив, як я змінилася.

І раптом усе вирвалося назовні.

Я заплакала. Беззвучно схлипувала, витираючи сльози руками, що більше не були брудними й порепаними. Плакала не від болю, від полегшення. Уперше за стільки років я дозволила собі це. Сльози текли за всім прожитим – і за тим, що тільки починається.

– Це просто зміни, – прошепотіла я сама собі. – Зміни, які я заслужила.

Мій пес притулився до мене. Його тихе скавучання було майже людським, ніби він справді співпереживав. Він був поруч. І я більше не була одна у цьому світі.

Я кинула погляд на годинник у кутку кімнати. Тонкі стрілки, оздоблені срібною різьбою, повільно ковзали магічним циферблатом. Майже дев’ята. Час для сніданку.

І раптом я згадала: сьогодні – мій день народження. Усімхнулася. Не тому, що хтось привітав, не через подарунки, а тому, що вперше могла сказати: «Це щасливий день».

Зібравшись із думками, я витерла сльози й провела долонею по голові пса. Він був справжній. Навіть занадто реальний для істоти, що здавалася створеною з примарного світла. Мій маленький друг, єдиний справжній друг.

Я вдягла помаранчеву мантію, адже це була стихія Вогню, й підійшла до дзеркала.

Завмерла.

На мене дивилася зовсім інша дівчина. Не та, що жила роками в страху, в лахміттях і мовчанні. Це була я – пряма спина, обличчя з ніжними рисами, і довге пшеничне волосся, що спадало на плечі м’яким потоком. Шовкова тканина мантії огортала мене теплом, але більше за все вражали очі: ліве сяяло блакитно-білим світлом, а праве – чорніло, мов бездонна прірва. Контраст, що неможливо було пояснити.

На плечі виднівся витончений візерунок, вишитий чорними нитками у формі полум’я. Символ магів Вогню.

Я обернулася до свого супутника. Він вже сидів біля дверей, насторожено дивлячись на мене.

– Підемо разом?