2.

Розділ другий. Зустріч світла і темряви.

ДАРК

– Елементаль?..

Я сам не знаю, навіщо сказав це вголос. Але мої тіні не помиляються. Вони не знають ілюзій, не схильні до емоцій. І якщо вони сплелися навколо цієї істоти – худої, у лахмітті, зі шкірою, просякнутою страхом, то вона й справді… елементаль.

– Асія, – прохолодно звернувся Аметіс, з’явившись поруч. Його рука опустилась їй на плече. Дівчина не підвела очей, ховаючи обличчя за пасмами злиплого волосся.

– Вона елементаль, – повторив я, цього разу без сумніву.

– Це вас не стосується, адепте, – коротко відрізав Аметіс і потягнув її за собою, звільняючи мені дорогу.

Але я не зрушив з місця. Навпаки, зробив крок уперед, перегородивши їм шлях.

– Що ви собі надумали, адепте?

– Перепрошую, професоре. Просто... мені цікаво.

– І що саме зацікавило мага тіней? – в його голосі майнула тінь здивування.

– Хочу побачити, якого кольору її очі.

Не чекаючи дозволу, я зловив її підборіддя пальцями, змусивши подивитись на мене. Один погляд і час зупинився. Це були не очі – безодня. Праве – чорне, як темрява, а ліве – біло-синє. В її очах була сила. Не випущена. Не навчена. Неконтрольована.

Мої тіні клубилися навколо неї, мов у молитві. Вони завмирали і пригорталися до неї. А завмирати вони могли лише перед джерелом. Справжнім джерелом невичерпної магії..

– Досить, – голос Аметіса повернув мене у реальність. Він відтягнув дівчину вбік. – Не будемо вас затримувати.

– Мені не складно, – тихо відповів я, не відриваючись від неї. – Ви бачили її очі?.

– Бачив, – сухо відрізав Аметіс.

– Це рідкість.

– І що з того?

– Поки що нічого, – прошепотів я, даючи тіням наказ.

Вони ковзнули до її плечей, доторкнулися і відступили. Дівчина слабка. Її світло велике, але не впорядковане.

– Асія, – Аметіс знову втрутився, сполохнувши тіні. – Нам час. Починаються заняття.

– Перша стихія — вогонь, – сказав я більше собі, ніж Аметісу. – Дивна особа…

– Ми йдемо своєю дорогою, маг тіней.

Він повів її геть, залишаючи мене наодинці з моїми тінями. Але відчуття не зникло. Якщо про це дізнається хоча б один з імператорів — почнеться кривава бійня. І вона стане її початком.

Поки що… треба мовчати.

Пізніше я дізнався, що елементаля поселили навпроти моєї кімнати. Що ж. Це навіть зручно. Дуже зручно.

АСІЯ.

Академія стояла в лісовій глушині, посеред старовинного цвинтаря світлих магів. Така собі прикордонна зона між двома наймогутнішими імперіями. Аметіс пояснив, що тисячоліття тому володарі імперій створили це місце як нейтральну територію. Академія мала стати ареною миру, але всередині її стін панує напруга й мовчазна ворожість.

Я Застигла перед входом.

Масивна будівля, витесана з сірого каменю, нагадувала велетенську зірку. Гострі шпилі, вузькі вікна під гратами, тьмяне світло веж – усе дихало таємницями і холодом. Таким, що проникає під шкіру.

Ми рушили звивистим шляхом до масивних дверей, які зі скрипом відчинилися щойно ми підійшли до них.

– Не відставай, Асія,  – кинув Аметіс, вже піднімаючись широкими гвинтовими сходами.

Я йшла слідом. Мовчки. Приречено.

У голові було пусто, тому зі всіх слів професора Аметіса я чула лише його голос.

– Кожен промень зірки – це окремий корпус. Спальні, аудиторії, кімнати практичних занять та лекційні. Центральні зали відведені під урочисті приймальні та їдальню. Шість поверхів і дах. Чотири промені належать кожній зі стихій. П'ятий промінь...

Він різко звернув за ріг, і я поспішаучи слідом, врізалась у когось. Когось високого та твердого, як стіна.

– Елементаль?.. – пролунав над головою оксамитовий, глибокий голос.

Я завмерла.

Переді мною стояв хлопець у чорній мантії. Вона здавалася живою – переливалася тінями чи димом. Від нього віяло холодом, але не таким, як від зимового вітру – іншим, більш зловісним, майже відчутним на шкірі.

Я опустила голову. Моє волосся стало щитом. Я не хотіла дивитись на незнайомця, не хотіла дихати, не хотіла бути помітною.

– Асія, – голос Аметіса був різкий, і його рука опустилась мені на плече.

– Вона – елементаль, – твердо промовив незнайомець.

– Це вас не стосується, адепте, – у голосі Аметіса звучала загроза. Він потягнув мене на себе, ніби натякаючи на те, що ми повинні піти негайно.

Але незнайомець перегородив нам шлях.

– Що ви собі надумали, адепте?! – Аметіс вже не приховував люті.

– Перепрошую, професоре, – з насмішкою продовжував незнайомець. – Просто мені цікаво...

– І що саме зацікавило мага тіней?

– Хочу побачити, якого кольору її очі.

Він власницьки торкнувся мого підборіддя. Його пальці виявилися крижаними та впевненими. Я здригнулася, але не встигла відсторонитися – він підняв мені голову і змусив дивитись на нього. Я боялася це робити, але не тому, що він був страшний. Страшним був Рік. Цей – інший. Його тіні дихали. Вони ніби ковзали по повітрю, торкалися моєї шкіри, не завдаючи болю, але щось у них було тривожне.

Його очі... темні, мов ніч, яка може поглинути будь-яке світло. В них була чорна безодня... І в цій безодні щось звучало, щось зверталося до мене. Здавалося, що він не дивиться на мене, а в середину мене. Так, ніби міг розпізнати найслабше місце в моїй душі.

Я відчула, як вогонь, що ще нещодавно пульсував у мені, злякано згорнувся вглиб. Здавалося, що сама магія притихла, аби не злякати його тіней. І попри все, я не хотіла відвертатися. Вперше мене тягнуло до того спокою, до тиші в його тінях, до обіцянки, яку вони не давали вголос, але я відчувала шкірою. І він це помітив.

– Досить! – голос Аметіса, мов грім, пронизав простір. Він відтягнув мене назад. – Не будемо вас затримувати.

– Мені не складно, – незнайомець ледь усміхнувся та не відвів погляду. – Ви бачили її очі?