1.

Розділ перший. Минуле залишине в минулому.

ДАРК

Залишився один рік.

Останній рік мого навчання. Останній рік мого вигнання… або блукання? Усе зміниться – варто лише дочекатися цього знайомого, майже солодкого відчуття порожнечі. Незабаром я стану справжнім володарем тіней, і тоді ніхто, жодна істота, не зможе мені протистояти.

Я вийшов на вулицю й завмер.

Лютий. Місяць, який розуміє мене краще за будь-кого. Його шалена хуртовина замітає сліди, ховає мене від очей ворогів. Білим магістрам не зупинити цю стихію — її танець нестримний і жорстокий. У всій Імперії Марева, та й за її межами, немає мага, здатного вгамувати цю снігову рапсодію. Навіть моя магія тіней – не суперник цій крижаній безодні.

Я простягнув руку й прийняв сніжинки на долоню.

Я не відчуваю холоду, як і тепла, як і нічого іншого. Минуло десять років, а я досі один у світі, де кожен сам за себе. І попереду – лише ще глибша самотність.

Моє майбутнє — стати правителем Імперії Марева і покласти край війнам, які точаться століттями.

Батько думає, що я не здатен осягнути його плани. Він помиляється. Я бачу його жадобу, його прагнення до влади, що вже зжерло його зсередини. Він хоче або сісти на трон магів тіней, або поставити там маріонетку, що слухатиметься його наказів.

Я перевів погляд на карету. Чорне залізо, викуване у форми змій, обвивало її, наче живе. Плетиво ліній й символів, темне й елегантне, випромінювало щось первісне, холодне, темне. Четверо вороних коней били копитами у сніг, нервові, але слухняні. Кучер, схований у каптур, не зводив очей з дороги. Він знає, хто я. І знає, що мій гнів – це не перебільшення.

Я не змінився. Я досі той самий – холодний, відсторонений, безжальний. Єдине, що має значення зараз – завершити навчання.

Я – тінь, яка ховається серед живих. Академія магії Суміжної Імперії – моє тимчасове укриття. Тут ніхто не знає, ким я є насправді. І ті, хто знає – мовчать. Бо або бояться, або вже заплатили за правду власним життям.

Я втомився стримувати свою силу. Втомився прикидатися звичайним магом тіней. Мої тіні більше не слухаються, вони рвуться на волю. Я досі можу їх втримати – але вже не надовго. І саме це мене бісить.

Я сів у карету, заплющив очі. Завірюха за вікном була мені до душі – байдужа, нестримна, вільна. Ми схожі. Вона, як і я, не служить нікому. Вона хоче лише зникнути в білому забутті, розчинитися у власній люті.

Позаду залишився маєток і батькова тінь. Він обіцяв приїхати. Хоче, щоб я зблизився із Дарією — спадкоємицею престолу. Я зроблю, що треба, але сенсу в цьому зближенні не бачу. Вона не варта навіть однієї моєї тіні. Але... якщо я одружуся з нею – імперія буде в моїх руках.

Я здригаюся від крику кучера. Коні збилися з ходу, засніжений шлях раптово ожив крижаною люттю. Одного з жеребців вже не було – його місце зайняв витвір моїх жахів. Чорний дракон, складений із тіней і диму, пожирав залишки туші, роздираючи її пазурами й зубами, зітканими з темряви.

Я не викликав його свідомом. Він вирвався сам.

Мої руки вкрились пекучим болем – тіні, що струменіли крізь вени, роздирали тіло зсередини. Легке поколювання переросло у справжнє пекло, яке розривало свідомість і розмивало межу між мною та ними.

Я мусив повернути собі контроль. Глибокий вдих. Стиснуті зуби. Сила волі – єдине, що залишилося, і цього разу її вистачило. Тіні затихли. Дракон розчинився в сніговій млі.

Ми рушили далі.

Академія мала бути точкою рівноваги. Її стіни, просякнуті магією світла, і навіть кладовище стародавніх світлих магів, — приглушує мої тіні. Вони стають важчими, мов наповнені свинцем. Їхня шалена тяга до волі вщухає, принаймні на деякий час.

Коли ми наблизилися до воріт, я відчув його. Звук. Гул, наче дзижчання магічної гармонії, прорізав повітря. Це не був звичайний звук – лише маг тіней, загартований у темряві, міг почути його. Це – шепіт сили. Це – відлуння чогось великого. І мене тягнуло до нього.

Я зробив крок у напрямку сходів – і в той самий момент відчув, як щось врізається в мене. Зіткнення не було сильним, але змусило мене завмерти.

Моє тіло скувало знайоме гудіння. У грудях, у вухах, у самому центрі мого «я» - тіні ожили. Вони кинулись назустріч джерелу зіткнення, мов хижі пси, що впізнали давній, давно втрачений запах.

Переді мною стояла... дівчина. Тонка, згорблена, з опущеними очима. Її волосся – темне від бруду, сплутане, обличчя сховане. Але це не важливо. Важливим було те, що навколо неї пульсувала стихія. Жива. Пробуджена. Незнана.

Аура вогню, землі, води, повітря – усе це в ній. І мої тіні це знали.

Це елементаль.

Я не віруючий, я не романтик. Але в ту мить мої тіні, ті, що ніколи не брешуть, прошепотіли одне слово: «небезпека», а потім видихнули друге: «необхідність».

– Елементаль, – прошепотів я, навіть не намагаючись стриматись.

Аметіс з’явився позаду неї, як завжди холодний і спокійний. Та цього разу трохи роздратований. Його рука опустилась на її плече майже власницьки. Він якось дивно зиркнув на мене.

– Це вас не стосується, адепте, – тихо, але твердо сказав він.

Мені вистачило одного погляду, щоб зрозуміти – він знає правду. І не просто знає, а бере її під свій захист.

АСІЯ.

Тринадцять років свого свідомого життя я провела в пеклі, поки на його порозі не з'явився мій рятівник.

Рівно о п'ятій ранку в двері будинку тітоньки Джин пролунав стук. Гість явно втрачав терпіння, адже стукіт ставав усе гучнішим, немов його кожна секунда очікування була нестерпною.

Тітонька Джин, роздратована таким вторгненням у її ранок, важко підвелася з ліжка. Накинувши на плечі стару, потерту шаль і кинувши в мій бік звичний погляд, повний огиди, вона зітхнула й, ледве пересуваючи ноги, попрямувала до дверей. 

Колись вона була гордою, ставною жінкою. Її руде волосся блищало на сонці, а шкіра, ніжна й оксамитова, викликала захоплення. Їй присвячували вірші, їй заздрили. Та роки безжально змінили її. Зморшки, набряклі повіки, згорблена постава – усе це свідчило про зламану жінку, яка колись була світською дамою, а тепер змушена жити в забутій Богом сільській глушині. Вона ніколи не хотіла брати мене під опіку, але їй не залишили вибору, бо добре платили.