Глава 73

Кінець завжди намагаються оголосити тоді, коли він ще не настав. Не з жорстокості — з втоми. Ліара відчула це в тому, як місто почало говорити слово досить. Не вголос, не разом, але синхронно. Його повторювали в різних контекстах, ніби воно могло виконати роботу за всіх.

— Досить напруги.
— Досить невизначеності.
— Досить повертатися до одного й того самого.

Це було слово людей, які хотіли повернути собі простоту. І система вміло підхопила його, перетворивши на аргумент.

У ратуші з’явився текст. Не документ — звернення. Його не підписали іменем. Лише посадою. У ньому говорили про «завершення складного періоду», про «взаємне розуміння», про «рух уперед». У ньому не було неправди. Але не було й головного.

— Вони ставлять крапку без речення, — сказав Рен, коли прочитав.

— Крапка без речення — це наказ мовчати, — відповіла Ліара.

Звернення зачитували в центрах. Його цитували в новинах. Його переказували з пом’якшеними інтонаціями. І щоразу воно звучало так, ніби все вже вирішено. Ніби залишилося лише погодитися.

Ліара пішла містом і бачила, як люди реагують по-різному. Хтось зітхав із полегшенням. Хтось кивав. Хтось мовчав занадто довго. Але майже ніхто не радів. І це було показово. Кінець, який не приносить полегшення, — це не кінець. Це заміна.

— Вони хочуть, щоб ми перестали зупинятися, — сказала вона Рену. — Бо зупинки тепер виглядають як зауваження.

— А люди не люблять виглядати тими, хто заважає, — відповів він.

Того дня координатори отримали нові інструкції. Не проганяти. Не фіксувати. Бути помітними. Стояти так, щоб нагадувати: історія закінчилася. І будь-яка спроба повернутися до неї — це порушення настрою.

Ліара побачила, як це працює. Люди зупинялися, бачили координатора — і йшли далі. Не зі страху. З незручності. Бо тепер кожна зупинка виглядала як невчасне слово на прощанні.

— Вони зробили пам’ять неввічливою, — сказала Ліара. — А неввічливість завжди програє першою.

Увечері вона прийшла на одну з «громадських подій», якими тепер щільно накривали місто. Там було світло, музика, правильні слова. Модератор говорив про єдність і спільний шлях. Люди аплодували в правильних місцях. І все це виглядало майже щиро.

Але в якийсь момент у залі виникла пауза. Коротка. Не запланована. Хтось не встиг заплескати. Хтось подивився вбік. І ця мить була важливішою за всі промови.

Ліара не виступала. Вона просто встала і вийшла. І цього разу за нею вийшли не двоє і не троє. Вийшло більше. Без слів. Без поглядів. Просто тому, що їм стало важко дихати в приміщенні, де кінець уже оголосили замість них.

На вулиці вони стояли кілька секунд. Потім хтось сказав:

— Мені здається, що це ще не все.

Ця фраза не була гаслом. Вона була дозволом.

— Це не все, — сказала Ліара. — Але нас хочуть переконати, що далі вже нічого немає.

— А якщо є? — спитав хтось.

Ліара подивилася на місто, яке почало втрачати впевненість у власному фіналі.

— Тоді фінал доведеться пережити, — сказала вона. — А не оголосити.

Вона знала: наступний крок буде найнебезпечнішим. Бо тепер система зробила ставку на завершення. І будь-який рух після оголошеного кінця виглядатиме як порушення миру. Як відмова прийняти «мудре рішення».

— Вони назвуть це провокацією, — сказав Рен.

— А ми назвемо це правдою, — відповіла Ліара.

Тієї ночі місто знову не спало. Але тепер це була не концентрація і не очікування. Це була тривога іншого роду — тривога від незавершеності. Кінець, який не відчувається кінцем, завжди лякає сильніше за будь-який конфлікт.

Ліара сиділа біля вікна і дивилася на вулицю, де зрідка зупинялися люди, ніби перевіряючи, чи можна ще. Чи дозволено. Чи не пізно.

Вона зрозуміла: фінал буде не тоді, коли система скаже досить.
Він буде тоді,
коли хтось відмовиться
прийняти кінець,
який йому нав’язали.

І цей хтось
вже не був один.