Глава 72

Компроміс завжди приходить тоді, коли обидві сторони втомилися, але лише одна готова назвати це завершенням. Ліара відчула наближення цього моменту не через слова, а через тон, яким із нею почали говорити. Він був рівний, майже вдячний. Наче їй пропонували не поступку, а нагороду за витримку.

— Ми багато чому навчилися з цієї ситуації, — сказав чоловік із ратуші, коли вони зустрілися в невеликій кімнаті без вікон. — І хочемо рухатися далі без зайвих конфліктів.

Слово зайвих повисло в повітрі, як натяк на те, що є конфлікти допустимі й ті, які варто прибрати з кадру.

— Ми не воюємо, — відповіла Ліара. — Ми пам’ятаємо.

— Саме це і створює напругу, — сказав він м’яко. — Люди різні. Комусь потрібно закрити цю сторінку.

— А комусь — не дозволяють її дочитати, — відповіла вона.

Він не сперечався. Він кивнув, ніби погоджувався з правом на думку, але не з її наслідками.

— Ми пропонуємо рішення, — сказав він. — Офіційне визнання того, що ситуація була складною. Публічне формулювання. Без персоналізації. Без повторень.

— Без імен, — сказала Ліара.

— Саме так, — підтвердив він. — Це дозволить зняти напругу і уникнути подальших спекуляцій.

Вона зрозуміла: це була пропозиція фіналу. Чистого, акуратного, без облич. Фіналу, в якому ніхто не винен і ніхто не постраждав — принаймні на папері.

— А що буде з пам’яттю? — спитала вона.

— Пам’ять залишиться приватною, — відповів він. — Це нормально.

— Ні, — сказала Ліара. — Це зручно.

Він зітхнув. Не роздратовано. Швидше — з жалем.

— Ви не розумієте, — сказав він. — Якщо ми зараз не закриємо це, воно розповзеться. Люди почнуть діяти без орієнтирів.

— Люди вже діють, — відповіла вона. — Просто не так, як вам зручно.

Після зустрічі місто наче завмер. Інформація про «можливе врегулювання» розійшлася швидко, але без деталей. Люди чекали. І це чекання було небезпечним. Бо в ньому легко погодитися на будь-що, аби тільки напруга зникла.

— Вони хочуть, щоб ми видихнули, — сказав Рен. — І прийняли те, що дадуть.

— Вони хочуть фіналу без ризику, — відповіла Ліара. — Але фінал без ризику — це не фінал. Це пауза, замаскована під кінець.

Того вечора вона пішла туди, де зупинки стали звичними. Люди стояли недовго, але не ховалися. Вони не говорили голосно. Просто були. І цього вже вистачало, щоб компроміс виглядав неповним.

— Кажуть, що все скоро закінчиться, — сказала жінка поруч.

— Питання в тому, для кого, — відповіла Ліара.

Система чекала згоди. Не письмової. Мовчазної. Вона чекала, що люди перестануть зупинятися. Перестануть повторювати. Перестануть тримати пам’ять між собою. І тоді компроміс можна буде оголосити успішним.

Але цього разу щось не спрацювало.

Наступного дня в кількох районах люди зупинилися одночасно. Не разом. Без жестів. Без слів. Просто не пішли одразу. І координатори, які звикли діяти обережно, не знали, що робити. Втрутитися — означало знову створити кадр. Не втрутитися — означало дозволити.

— Вони чекають твого рішення, — сказав Рен.

— Ні, — відповіла Ліара. — Вони чекають, чи пам’ять справді зникне без мене.

Вона зрозуміла: тепер її роль — не бути голосом. Не бути символом. А не дозволити компромісу стати забуттям. Навіть якщо для цього доведеться відмовитися від будь-якого офіційного завершення.

Компроміс був готовий.
Зручний.
Чистий.
Безпечний.

Але він не враховував одного:
пам’ять не підписує угод.

І якщо її намагаються закрити раніше,
ніж вона прожита до кінця,
вона повертається —
не як спогад,
а як дія.

Фінал був уже поруч.
Залишалося лише вирішити,
чи стане він
крапкою в документі
чи
межею,
після якої
місто більше не зможе
удавати,
що нічого не сталося.