Глава 70

Пам’ять не зникає одразу. Спершу її роблять незручною. Ліара відчула це в дрібницях — у тому, як люди почали говорити інакше про те, що сталося. Не заперечували. Не брехали. Просто міняли акценти.

— Так, було щось… але ж усе вирішили, — казали одні.
— Можливо, ми перебільшуємо, — додавали інші.
— Треба рухатися далі.

Далі — це слово стало ножицями. Воно різало не подію, а її наслідки.

Система працювала повільно і впевнено. Вона не стирала кадр — вона перекривала його новими. У центрах тепер було людно. Там говорили про майбутнє, про проєкти, про стабільність. Про минуле — ні. Мовчання про нього не забороняли, але робили невигідним. Той, хто повертався до нього, виглядав людиною, що не вміє відпускати.

— Вони не відміняють пам’ять, — сказав Рен, коли вони йшли повз центр, де звучав сміх. — Вони роблять її поганим тоном.

— А поганий тон завжди ізолює, — відповіла Ліара.

Вона бачила, як це працює. Люди, які ще вчора говорили між собою про те, що бачили, сьогодні говорили обережніше. Не тому, що передумали. А тому, що відчули: ця тема більше не має місця. А без місця пам’ять починає зменшуватися.

Того дня в місті з’явилися нові афіші. Не оголошення — події. Концерти. Лекції. Святкування «дня спільноти». Усе виглядало як спроба накрити простір іншими сенсами, щоб старі не пробивалися крізь шум.

— Вони засипають поверх, — сказала Ліара. — Щоб не було видно тріщин.

— А якщо тріщини все одно залишаться? — спитав Рен.

— Тоді вони назвуть їх ностальгією, — відповіла вона. — І перестануть сприймати серйозно.

Ліара пішла на одну з подій. Не для того, щоб брати участь — щоб дивитися. Люди усміхалися, аплодували, слухали. Усе було добре організовано. Безпечно. І в цій безпеці відчувалася втома — не фізична, а моральна. Втома від напруги, яку хотілося забути.

Коли вона вийшла, надворі вже сутеніло. На сходах неподалік сиділи двоє людей. Вони не розмовляли. Просто сиділи. І це було достатньо, щоб за кілька хвилин поруч з’явився посередник.

— Тут сьогодні людно, — сказав він. — Можливо, вам буде комфортніше в іншому місці.

— Нам тут добре, — відповіла одна з жінок.

Посередник кивнув і відійшов. Не наполягав. Але його присутність залишилася — як нагадування, що навіть тиша має термін.

— Вони дають забути без примусу, — сказала Ліара пізніше. — Це найнебезпечніше.

— Бо тоді здається, що ти сам обираєш, — відповів Рен.

Наступного ранку з’явився текст. Не офіційний. Напівпублічний. Його цитували в центрах і на зустрічах: У складні часи важливо не застрягати в окремих моментах, а зосереджуватися на спільному майбутньому. Формулювання було бездоганне. Воно не заперечувало нічого. Воно просто зменшувало значення.

— Окремі моменти, — повторила Ліара. — Так вони це називають.

— Бо момент без продовження — це випадковість, — сказав Рен. — А випадковість не потребує змін.

Вона зрозуміла: тепер боротьба не за простір і не за присутність. Тепер — за пам’ять. За те, чи залишиться вона живою, чи перетвориться на нечітку тінь, яку зручно не помічати.

Ліара почала робити те, чого раніше уникала. Вона говорила. Не зі сцени. Не на зустрічах. Вона говорила в побуті. Коротко. Без пафосу.

— Пам’ятаєш той день?
— Я була там.
— Мене вели, бо я стояла.

Вона не переконувала. Не вимагала. Вона просто повертала події їхні імена. І це працювало не одразу. Але працювало. Бо імена — це те, що важко замінити загальними словами.

— Ти знову робиш це видимим, — сказав Рен.

— Вони хочуть, щоб це стало фоном, — відповіла Ліара. — А фон — це те, на що не дивляться.

— А якщо система відповість жорсткіше?

— Вона вже відповідає, — сказала Ліара. — Просто тихо.

Вона знала: попереду ще два кроки. Спроба остаточно закрити тему. І момент, коли хтось — не обов’язково вона — відмовиться забути. І тоді фінал більше не можна буде відкласти.

Бо коли пам’ять починають відрізати,
настає мить,
коли потрібно вирішити:
дати їй зменшитися
чи дозволити їй
стати дією.

І ця мить
вже близько.