Глава 59

Центр не зникає від наказу. Він зникає, коли перестає бути зручним. Ліара зрозуміла це не одразу — лише коли побачила, як її ім’я перестали вимовляти вголос. Його не забороняли. Його просто оминали. Люди почали говорити інакше: кажуть, хтось там, бачила жінку, є люди, що знають. Вона ніби випала з мови, але залишилася в русі.

Вона зробила крок убік не тілом, а способом бути. Почала приходити туди, де її не чекали, і не приходити туди, де її шукали. Затримуватися на мить і йти, не залишаючи паузи, достатньої для погляду. Говорити з тими, з ким ніколи не говорила двічі поспіль. Її присутність більше не складалася в історію.

Рен помітив це першим.

— Ти більше не виглядаєш як точка, — сказав він. — Ти як перехід.

— Переходи не фіксують, — відповіла вона. — Ними користуються.

У місті щось зсунулося. Не гучно. Наче механізм, який довго стояв у напрузі, раптом втратив одну шестерню. Люди почали говорити між собою без прив’язки. Хтось переказував слова, не знаючи, звідки вони. Хтось повторював жест, не пам’ятаючи, у кого бачив. Виникала дивна рівність: жодна дія не мала джерела.

У ратуші це назвали «розпорошенням відповідальності». І це звучало майже як скарга. Бо відповідальність без центру не підлягала виклику. Вона не приходила на бесіди. Вона не відповідала на запитання.

— Вони не можуть скласти портрет, — сказав Рен, показуючи уривок нового звіту. — У ньому надто багато облич і жодного достатньо чіткого.

— Портрет — це пастка, — відповіла Ліара. — А тепер у них лише віддзеркалення.

Вона бачила, як це працює на вулицях. Одна жінка зупинялася біля крамниці і говорила: «Тут можна постояти». Інша повторювала це через два дні в іншому районі, ніби це її власна думка. Хтось казав: «Не поспішай». Хтось додавав: «Ніхто не змушує». Фрази не мали автора, і саме тому їх не можна було спростувати.

Одного разу до Ліари підійшов чоловік у цивільному — не з погрозою, а з втомою.

— Ви розумієте, що це ускладнює роботу? — спитав він.

— Я розумію, — відповіла вона. — Але це не моя робота — спрощувати вам світ.

— Світ потребує структури, — сказав він.

— Світ потребує дихання, — відповіла Ліара. — Структура — це вже вибір.

Він подивився на неї довго, ніби намагався впізнати когось знайомого, але не міг.

— Ви більше не схожі на ту, про кого нам говорили, — сказав він.

— Бо ви шукали форму, — відповіла вона. — А я — шлях.

Після цього розмови стали коротшими. Спостереження — розпорошенішим. Місто наче відступило на пів кроку, не тому, що передумало, а тому, що не мало куди наступати. Немає центру — немає важеля.

Увечері Ліара стояла на перехресті, де сходилися чотири вулиці. Вона не чекала нікого. Але люди проходили повз і сповільнювали крок. Хтось зупинявся на кілька секунд. Хтось кидав фразу в повітря. Хтось просто дивився на небо. І цього було достатньо, щоб відчути: рух більше не належить одній людині.

— Ти стала непотрібною як символ, — сказав Рен тихо. — І це добре.

— Я стала можливою як людина, — відповіла вона.

Вона знала: попереду ще буде спроба все зібрати. Дати назву. Поставити рамку. Зробити вигляд, що це завершення. Але тепер у міста не було однієї нитки, за яку можна смикнути. Були лише вузли, розкидані по простору, і кожен тримався на іншому.

І якщо завтра хтось скаже, що знає, хто за цим стоїть,
йому доведеться пояснити,
чому ця людина
ніколи не буває там, де її шукають,
і завжди є там, де ніхто не чекав.

Центр розчинився не в темряві
і не в тиші.
Він розчинився в звичці
рухатися без дозволу
і бути разом
без імен.