Глава 58

Лідер з’являється не тоді, коли хтось виходить уперед, а тоді, коли інші починають дивитися в один бік. Ліара відчула це не по словах і не по діях — по тиші навколо себе. Вона стала щільнішою. Люди мовчали довше, ніж зазвичай, ніби чекали, що вона скаже щось важливе, навіть коли вона говорила про погоду або про ціну хліба.

— Вони дивляться на тебе, — сказав Рен. — Навіть коли не дивляться.

— Я цього не просила, — відповіла Ліара.

— Саме тому, — сказав він.

У місті почали з’являтися дивні повтори. Одні й ті самі фрази звучали з різних вуст, ніби хтось розіслав їх непомітно. Вона знає, як правильно. Вона не ходить у центри. Вона не боїться. Ці слова не були вигуками. Вони були припущеннями. А припущення швидко стають вірою.

Ліара намагалася бути менш помітною. Вона скоротила зупинки, говорила ще простіше, рідше зустрічалася з тими самими людьми. Але це не працювало. Її мовчання почали тлумачити як обережність. Її відхід — як тактичний крок.

— Ти для них порожнє місце, — сказав Рен. — І саме тому вони намагаються його заповнити.

Одного вечора до Ліари підійшла жінка, яку вона бачила лише кілька разів.

— Скажи нам, що робити, — сказала вона. — Просто скажи.

— Я не знаю, — відповіла Ліара. — І це не слабкість.

— Але нам потрібен хтось, — сказала жінка. — Інакше вони нас розчавлять поодинці.

— Саме цього вони й чекають, — сказала Ліара. — Щоб ми зібралися навколо одного.

Жінка подивилася на неї з болем.

— Ти хочеш, щоб ми залишилися розпорошеними? — спитала вона.

— Я хочу, щоб ви залишилися собою, — відповіла Ліара. — А не моїм відображенням.

Ці слова не заспокоїли. Бо страх завжди хоче форми. І люди почали шукати її не в словах Ліари, а в самій її присутності.

У ратуші тим часом з’явилися нові папери. У них не було імен. Але були описи. Жінка середнього віку, часто з’являється в різних районах, не відвідує центри, вступає в короткі контакти, уникає формалізації. Це був портрет без обличчя, але всі знали, кого мають на увазі.

— Вони малюють тебе, — сказав Рен. — Навіть якщо не називають.

— Вони малюють те, що їм потрібно, — відповіла Ліара. — Не мене.

Одного дня її зупинили двоє людей у цивільному.

— Ви знаєте, що про вас говорять? — спитав один із них.

— Люди завжди говорять, — відповіла Ліара.

— Говорять, що ви впливаєте, — сказав інший. — Без прямого заклику.

— А як виглядає прямий? — спитала вона.

Вони не відповіли.

— Ви повинні розуміти, — сказав перший, — що в умовах нестабільності навіть нейтральна поведінка може бути сприйнята як сигнал.

— Тоді сигналом стає будь-що, — відповіла Ліара. — І це вже не про мене.

Вони записали щось і пішли. Не затримували. Не погрожували. Але простір навколо Ліари став щільнішим, ніби місто звужувалося саме там, де вона проходила.

Рен сказав пізніше:

— Вони зроблять тебе або символом, або прикладом.

— Я не хочу бути ні тим, ні іншим, — відповіла вона.

— Тоді вони виберуть замість тебе.

Це було найстрашніше. Бо символ, якого не обирали, завжди стає зручнішим.

Увечері Ліара стояла біля мосту і дивилася на воду. Повз проходили люди. Дехто кидав на неї погляд. Дехто зупинявся на мить довше. Ніхто не підходив. Але вона відчувала: її вже бачать як точку збору, навіть якщо збору не було.

— Якщо я зникну, — сказала вона Рену, — вони скажуть, що я втекла.

— А якщо залишишся?

— Скажуть, що я керую, — відповіла вона.

— І що ти зробиш?

Ліара мовчала довго. Потім сказала:

— Я залишуся, але зламаю їхнє очікування.

— Як?

— Я перестану бути однією, — відповіла вона. — І дозволю іншим бути видимими.

Вона зрозуміла: тепер справа не в тому, щоб уникнути ролі. Справа в тому, щоб розчинити її. Зробити так, щоб жодне обличчя не могло вмістити весь рух. Щоб «лідер» розпався на сотні коротких моментів, які неможливо зібрати в один портрет.

Бо якщо вони бачать лідера,
це означає,
що вони вже готують рамку.

І єдиний спосіб
не дозволити цій рамці замкнутися —
зробити так,
щоб у неї не було центру.