Глава 52

Пояснення з’явилося швидше, ніж заборона. Воно виникло в розмовах, у звітах, у м’яких формулюваннях, які звучали так, ніби хтось просто підсумовує очевидне. Місто почало говорити про тих, хто залишався зовні, так, ніби їх уже не було поруч, ніби вони стали явищем, яке зручно описувати на відстані.

— Вони не хочуть співпрацювати, — сказала жінка в крамниці, складаючи покупки. — Їм же пропонували.

— Вони просто не прийняли допомогу, — додав хтось у черзі.

— Це їхній вибір, — завершила інша.

Слово вибір звучало остаточно. Воно знімало відповідальність із тих, хто його вимовляв. Бо якщо це вибір, значить, усе чесно. Значить, ніхто нікого не змушував.

Ліара слухала ці фрази і відчувала, як реальність повільно переписують. Не події — значення. Вона сиділа на сходах і бачила, як люди проходять повз, уже не з сумнівом, а з готовим поясненням у голові. Їм більше не потрібно було питати. За них уже відповіли.

До неї підійшов чоловік, якого вона знала ще з часів, коли всі сиділи разом.

— Я чув, що ви спеціально залишаєтеся тут, — сказав він.

— А ти що чув? — спитала вона.

— Що вам важливо бути проти, — відповів він. — Що це принцип.

Ліара повільно похитала головою.

— Це не проти, — сказала вона. — Це за можливість не пояснювати, чому ти тут.

Він насупився.

— Але ж тепер усім так легше, — сказав він. — Є місця, є правила, немає зайвих питань.

— Легше кому? — спитала вона.

Він не відповів одразу.

— Мабуть… усім, — сказав нарешті.

— Усім, хто погодився з поясненням, — відповіла вона.

Він пішов, залишивши після себе відчуття, ніби між ними стояла невидима стіна. Не з каменю. З тлумачень.

Того дня в ратуші оприлюднили коротке повідомлення:
Групи громадян, які обирають перебування поза організованими просторами, демонструють потребу в додатковій роботі з довірою та адаптацією.

Нікого не назвали. Але всі знали, про кого йдеться.

— Вони вже вирішили, хто ми, — сказав Рен, читаючи текст. — І тепер просто пояснюють це іншим.

— Бо якщо пояснення повторити достатньо разів, — відповіла Ліара, — воно стає фактом.

На сходах того вечора людей було менше. Не тому, що вони передумали. А тому, що їм стало важче приходити. Кожен крок сюди тепер вимагав внутрішнього опору — не страху, а сорому. Бо тепер про це місце говорили як про щось неправильне, але виправдане чужим вибором.

— Мені сказали, що я тягнуся до конфлікту, — сказала дівчина, сідаючи поруч. — Що я не вмію відпускати.

— А ти вмієш? — спитала Ліара.

— Я вмію пам’ятати, — відповіла вона. — Але тепер це називають чіплянням.

Це слово боліло. Бо воно робило з пам’яті недолік.

Добровольці підійшли пізно, коли вже темніло.

— Ми фіксуємо, що ви продовжуєте перебування тут, — сказав один. — Це ваш вибір, але ми повинні зазначити.

— Зазначити що? — спитала жінка зі сходів.

— Що ви відмовляєтеся від запропонованих умов, — відповів він.

— Ми відмовляємося від тлумачення, — сказала Ліара. — Не від умов.

Він не сперечався. Бо сперечатися не було з чим. У нього вже був текст.

Коли вони пішли, тиша стала густішою. Не порожньою — насиченою.

— Вони скажуть, що ми самі це обрали, — тихо сказала жінка. — Що нас ніхто не змушував.

— Так, — відповіла Ліара. — І тому їм не доведеться пояснювати, чому нас стане менше.

Рен дивився на сходи, на вулицю, на темряву між будинками.

— А якщо вони почнуть допомагати нам… без нашої згоди? — спитав він.

— Тоді це називатиметься турботою про тих, хто не може адаптуватися, — сказала Ліара. — І це буде виглядати правильно.

Вона відчула, що наступний крок уже майже зроблений. Не ними. Містом. Тепер залишалося лише узгодити реальність із поясненням. А для цього достатньо було одного — щоб сходи остаточно спорожніли.

Бо порожнеча — найзручніший доказ.
Вона нічого не заперечує.
Вона мовчить.

Ліара сиділа на сходах і думала про те, як легко вибір можна перетворити на характеристику. Як швидко «я тут» стає «вона не хоче». Як просто забрати голос, не торкаючись рота.

І якщо вони підуть,
то місто скаже:
«Ми ж пропонували».

А якщо залишаться,
то місто скаже:
«Вони самі обрали».

Між цими двома фразами
не було місця для правди.