Глава 51

Залишатися зовні спершу виглядало як пауза. Потім — як впертість. А згодом — як вибір, який уже не можна було не помітити. Місто звикало до центрів і залів, до дверей, що зачинялися без шуму, до розкладів, у яких тиша мала години прийому. І на цьому тлі вулиця раптом почала виглядати дивно. Наче щось, що забули прибрати.

Ліара сиділа на сходах удень, коли більшість уже звикла ховатися в кімнатах. Вона не кликала нікого і не йшла нікуди. Вона просто була. І це «була» ставало видимішим за будь-який рух.

Першою підійшла жінка, яка ще вчора повернулася з центру.

— Там сказали, що ви не хочете співпрацювати, — сказала вона тихо.

— А ти що сказала? — спитала Ліара.

— Що ви… напевно, просто любите вулицю, — відповіла жінка, ніби виправдовувалася.

— А ти?

Жінка подивилася на сходи.

— Я люблю, коли не питають, навіщо я тут, — сказала вона. — Але тепер це виглядає дивно.

— Дивно — це не небезпечно, — сказала Ліара. — Це просто ще не звично.

Жінка сіла поруч. Ненадовго. Але не пішла одразу.

До вечора людей стало п’ятеро. Вони не розмовляли голосно. Вони говорили так, як говорять удома — між фразами, між паузами. І в цих паузах було більше сенсу, ніж у будь-яких заняттях з орієнтації.

З’явився чоловік з ратуші. Не з папкою — з планшетом.

— Ви знаєте, що центри відкриті, — сказав він. — Там безпечніше.

— Для кого? — спитав старий чоловік.

— Для всіх, — відповів той.

— А тут? — спитала дівчина.

— Тут складніше, — сказав він. — Тут немає структури.

— Тут є ми, — відповіла жінка зі сходів. — Нам вистачає.

Чоловік подивився на них уважніше.

— Ви розумієте, що залишатися тут — це позиція? — спитав він.

— А хіба бути десь — це вже позиція? — спитала Ліара.

— Коли є альтернатива, — відповів він, — так.

Він пішов, залишивши після себе дивне відчуття: ніби сам простір навколо сходів тепер має інший статус. Не місце. Маркер.

Наступного дня на дошках оголошень з’явився новий текст. Він був короткий і дуже ввічливий:
Для зручності мешканців рекомендується обирати організовані простори для спілкування. Перебування поза ними може бути сприйняте як небажання до взаємодії.

— Тепер зовні — це відмова, — сказав Рен, читаючи.

— Тепер зовні — це відповідь, — відповіла Ліара. — Навіть якщо ми нічого не кажемо.

Вона бачила, як люди проходять повз і дивляться інакше. Хтось із цікавістю. Хтось із роздратуванням. Хтось із полегшенням, що це не він сидить тут. Зовні стало дзеркалом, у яке не всі хотіли дивитися.

Увечері добровольці підійшли ближче, ніж зазвичай.

— Ми не просимо вас піти, — сказав один із них. — Ми просто хочемо знати, чому ви залишаєтеся.

— Бо тут ще можна не пояснювати, — відповіла Ліара.

— Але ж ви розумієте, що це створює напругу, — сказав він.

— Напруга з’являється, коли нас намагаються розкласти, — відповіла вона. — А ми просто сидимо.

— Просто — це більше не просто, — сказав доброволець.

Ці слова прозвучали як вирок без суду.

Коли стемніло, людей залишилося троє. Але ніхто не пішов через страх. Лише через втому. І це було чесніше, ніж будь-яка рекомендація.

Рен сів поруч із Ліарою.

— Вони почнуть ділити місто на безпечне і незручне, — сказав він. — І незручне буде тут.

— Незручне — це те, що не вміщується, — відповіла вона. — А не те, що небезпечне.

— А якщо вони зроблять так, що тут більше не можна буде сидіти?

Ліара подивилася на сходи, на двері, на вулицю.

— Тоді ми дізнаємося, — сказала вона, — чи місто — це стіни, чи люди.

Вона знала: наступний крок не буде наказом. Він буде перекладанням відповідальності. Вони скажуть, що люди самі обрали бути зовні. Що їм пропонували. Що все було відкрито.

І тоді зовні перестане бути просто місцем.
Воно стане характеристикою.
Позначкою.
Виправданням.

Але поки вони сиділи тут,
на сходах,
без дверей і без розкладу,
місто ще пам’ятало,
що означає бути разом
не всередині
і не назло,
а просто
тут.