Глава 50

Центр безпечної взаємодії стояв у колишньому будинку гільдії. Раніше тут пахло деревом і фарбою, тут сперечалися про ціни й якість роботи. Тепер пахло чистотою і чимось безбарвним — як у приміщеннях, де не живуть, а перебувають.

Ліара прийшла туди вранці, коли місто ще не встигло зібратися в черги. Біля входу не було охорони. Лише люди з папками і спокійними обличчями. Вони не дивилися в очі довго. Вони дивилися так, ніби вже знали, хто ти, і не потребували підтвердження.

— Ви за запрошенням? — спитала жінка біля дверей.

— Я за тишею, — відповіла Ліара.

Жінка не зрозуміла жарту. Вона просто кивнула і провела її всередину.

Зала була світла. Стільці стояли на однаковій відстані. На стінах не було нічого, крім знаків програми гармонії. Вікна були великі, але дивилися не на вулицю, а у внутрішній двір. Так, щоб не бачити місто.

Люди сиділи мовчки. Хтось дивився в підлогу, хтось у стіну, хтось у власні руки. Тут не було заборон говорити. Тут було незручно говорити без причини.

До них вийшла жінка в простому одязі.

— Ми раді, що ви прийшли, — сказала вона м’яко. — Це означає, що ви готові до діалогу.

— А якщо я не готова? — спитала Ліара.

— Тоді ми допоможемо вам підготуватися, — відповіла жінка.

Слова лягали як подушки. М’яко. Але з них будували стіни.

— Ми помітили, що у вашому районі підвищена соціальна напруга, — продовжила вона. — Ми хочемо зрозуміти, що ви відчуваєте, і допомогти вам знайти безпечні форми присутності.

— А небезпечні? — спитала Ліара.

— Ті, що не мають структури, — відповіла жінка. — Вони викликають зайві емоції.

— А якщо емоції — це просто люди? — спитала Ліара.

— Люди потребують напрямку, — сказала та. — Інакше вони втомлюються.

Поруч із Ліарою сиділа жінка зі сходів. Вона дивилася перед собою і не рухалася.

— Ви можете говорити, — сказала ведуча. — Тут безпечно.

Жінка повільно підняла голову.

— Я сиділа біля свого дому, — сказала вона. — І мені було добре.

— Чому? — спитала ведуча.

— Бо поруч були інші, — відповіла вона.

— А тепер? — м’яко спитала та.

— Тепер мені кажуть, що це через втому, — сказала жінка. — Але я не була втомлена. Я була разом.

Ведуча кивнула.

— Разом — це складно, — сказала вона. — Воно потребує правил.

— А раніше не потребувало, — сказала Ліара.

У залі стало тихіше.

— Раніше було інакше, — сказала ведуча. — Але тепер у нас інші умови.

— Хто їх змінив? — спитала Ліара.

— Час, — відповіла жінка. — І необхідність.

— Необхідність чого? — не відступала Ліара.

— Стабільності, — сказала ведуча.

Це слово знову стало остаточним.

Після «зустрічі» людей не тримали силою. Їм подякували і сказали, що тепер вони можуть приходити сюди замість сходів і дворів. Тут було тепло. Тут була вода. Тут була тиша. Але тут не було вулиці.

Коли Ліара вийшла надвір, вона відчула, як простір навколо знову став нерівним, живим, шумним. Місто дихало інакше, ніж центр.

Рен чекав її біля входу.

— Ну як? — спитав він.

— Там навчають бути спокійними поодинці, — відповіла вона. — І називають це разом.

— Ти ще підеш?

Вона подивилася на будинок центру.

— Вони хочуть, щоб сходи спорожніли, — сказала вона. — І щоб ми навчилися сидіти там, де нас бачать тільки зсередини.

— І що ти зробиш?

Ліара подивилася на вулицю, де кілька людей стояли біля дверей і не знали, чи сідати.

— Я повернуся туди, де двері не зачиняються, — сказала вона. — Навіть якщо їх зачинять без шуму.

Тієї ночі на сходах сиділи лише троє. Але вони сиділи довго. Не як виклик. Як пам’ять.

Добровольці пройшли повз і нічого не сказали. Але Ліара знала: тепер за ними не просто дивляться. Їх уже розподілили. Є ті, хто в центрі. І ті, хто ще на вулиці.

Місто повільно ділилося не на тих, хто за і проти. А на тих, хто всередині, і тих, хто зовні.

І коли двері зачиняються м’яко,
ніхто не чує удару.
Але одного дня виявляється,
що шум залишився ззовні,
а тиша — всередині.

Ліара сиділа на сходах і дивилася на темряву вулиці.
Вона знала: наступний крок буде не про запрошення.
Він буде про те,
хто має право залишатися поза дверима.