Глава 49

Запрошення прийшли не всім одразу. Спершу — тим, хто сидів на сходах найчастіше. Потім — тим, хто приходив поруч із ними. Потім — тим, кого просто бачили поблизу. Це були ввічливі аркуші з печаткою програми стабільності. У них не було слова «виклик». Там було слово пропозиція.

Вас запрошують відвідати центр безпечної взаємодії для роз’яснення та підтримки.

Ліара прочитала це формулювання кілька разів. Воно звучало як турбота. Але між рядків було інше: тепер не потрібно було шукати людей. Вони самі мали прийти.

Жінка з кошиком прийшла до Ліари з аркушем у руках.

— Мені принесли це сьогодні зранку, — сказала вона. — Сказали, що краще піти, щоб не було питань.

— Ти підеш? — спитала Ліара.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Якщо піду — скажуть, що я розумна. Якщо не піду — що вперта.

— А що скажеш ти?

Жінка мовчала довго.

— Я скажу, що я втомилася, — відповіла вона. — Але втома тепер не привід.

Того дня люди на сходах сиділи мовчки. У кожного в руках був або аркуш, або порожнеча, що означала: скоро буде аркуш.

— Мені сказали, що це не обов’язково, — сказав старий чоловік. — Але краще не відмовлятися.

— Краще для кого? — спитала дівчина.

— Для тиші, — відповів він.

Ліара дивилася на них і відчувала, як слово запрошення стає новою формою руху. Тепер не треба було розганяти. Достатньо було кликати.

До сходів підійшов чоловік із ратуші, той самий, що говорив про альтернативу.

— Ми хочемо допомогти вам уникнути непорозумінь, — сказав він. — Центр — це простір, де ви зможете спілкуватися без ризику.

— А тут? — спитала жінка.

— Тут вас можуть неправильно зрозуміти, — відповів він. — А нам важливо, щоб вас розуміли правильно.

— Хто вирішує, що правильно? — спитала Ліара.

Він усміхнувся.

— Ми орієнтуємося на загальну користь.

— Загальна користь без людей — це просто схема, — сказала вона.

Він не відповів. Бо це не входило в інструкцію.

Увечері Рен прийшов із таким самим аркушем.

— Мене теж запросили, — сказав він. — Сказали, що це допоможе зняти напругу навколо мене.

— Ти створюєш напругу? — спитала Ліара.

— Я створюю присутність, — відповів він. — Але тепер це одне й те саме.

Вони сиділи біля вікна і дивилися, як люди проходять вулицею з паперами в руках. Місто виглядало так, ніби хтось розіслав усім один і той самий лист і чекає відповідей.

— Якщо ми підемо, — сказала Ліара, — вони скажуть, що все владналося.

— А якщо не підемо?

— Вони скажуть, що ми не хочемо співпрацювати, — відповіла вона. — І це буде виглядати гірше, ніж будь-яка дія.

Наступного дня кілька людей зі сходів пішли в центр. Вони повернулися спокійніші. Але не легші.

— Там гарно, — сказала одна жінка. — Чисто. Є вода. Нас слухали.

— Про що говорили? — спитала Ліара.

— Про те, чому ми сидимо разом, — відповіла вона. — Сказали, що це через втому і тривогу. Що нам потрібно вчитися бути окремо.

— І ти згодна?

Жінка опустила очі.

— Я не знаю, — сказала вона. — Але там було тихо.

Це слово знову стало аргументом.

Того ж вечора на сходах залишилося лише кілька людей. Інші або пішли в центр, або залишилися вдома, бо не хотіли отримати аркуш наступними.

— Вони не забирають нас силою, — сказав старий чоловік. — Вони забирають нас по черзі.

— Бо так не виглядає як зникнення, — відповіла Ліара. — Це виглядає як вибір.

На дошках оголошень з’явився новий текст:
Громадяни, які потребують підтримки, можуть звернутися до центрів гармонії замість неформальних контактів у публічних місцях.

Слово замість означало: одне тепер правильне, інше — зайве.

Ліара вийшла на сходи пізно, коли людей було мало.

— Якщо ми підемо всі, — сказала вона, — це місце стане доказом, що тут більше нічого не було.

— А якщо не підемо? — спитала дівчина.

— Тоді нас назвуть упертими, — відповіла Ліара. — І це стане нашою новою роллю.

Вони сиділи мовчки, але тепер мовчання було важким. Бо кожен знав: завтра можуть прийти знову. Не з аркушем, а з рішенням.

Рен подивився на Ліару.

— Ти підеш у цей центр?

Вона довго мовчала.

— Якщо я піду, — сказала вона, — вони скажуть, що я зрозуміла. Якщо не піду — що я небезпечна. Але якщо я піду і буду мовчати… тоді вони не знатимуть, куди мене подіти.

— Ти хочеш піти туди?

— Я хочу подивитися, як виглядає тиша, коли їй дали стіни, — відповіла вона.

Вона зрозуміла: тепер боротьба переміститься всередину приміщень. З вулиці — в кімнати. З присутності — в процедуру.

І якщо сходи спорожніють,
це буде не тому, що люди не хотіли сидіти разом.
А тому, що їх навчили
йти туди,
де за них скажуть,
як саме бути разом
і як саме мовчати.

Наступна глава їхнього життя
буде з дверима,
які зачиняються тихо,
але надовго.