Глава 48

Ім’я з’явилося не одразу. Спершу з’явилися натяки. У звітах ратуші зникли слова «відхилення» і «повторюваність». Натомість з’явилося нове: групи локальної напруги. Це звучало нейтрально, майже технічно. Але Ліара зрозуміла: тепер те, що було людьми, стало явищем. А явища не питають, чи хочуть ними бути.

Вона прочитала це слово на дошці оголошень і відчула, як простір навколо неї ніби трохи звузився. Не фізично. Значеннєво. Тепер у міста було слово, щоб назвати те, що не вписується. І це слово виглядало достатньо правильним, щоб не звучати як звинувачення.

Рен підійшов із папірцем у руці.

— Вони тепер так про нас говорять, — сказав він. — «Локальні групи напруги». Як про погоду.

— Бо погоду можна передбачати, — відповіла Ліара. — І можна готуватися.

Того дня біля кварталу стояли вже двоє спостерігачів. Не поруч, а на відстані. Вони не дивилися прямо на людей. Вони дивилися на годинник. На будинки. На вулицю. Наче складали карту без людей, але з їхніми тінями.

Люди виходили з домівок повільніше. Хтось зупинявся, бачив чужих і одразу повертався всередину. Але дехто все ж сів на сходи. Не тому, що хотів показати. А тому, що не хотів ховатися.

— Тепер ми виглядаємо як приклад, — сказала жінка з кошиком. — Не для себе. Для когось.

— Приклад чого? — спитала Ліара.

— Того, як не треба, — відповіла вона.

Через кілька хвилин підійшов чоловік з ратуші. Той самий, що говорив про мову тіла. Він тримав у руках тонку папку.

— Ми хотіли б запропонувати вам альтернативу, — сказав він спокійно. — Щоб не створювати непотрібної напруги.

— Альтернативу чому? — спитала жінка.

— Цьому, — він кивнув на сходи. — Регулярному перебуванню тут.

— А що натомість? — спитала Ліара.

— У нас є приміщення для спільного відпочинку, — відповів він. — Там безпечніше. Там усе зрозуміло. Там є розклад.

— А тут? — спитала вона.

— Тут… непередбачувано, — сказав він.

— Тут ми живемо, — відповів старий чоловік. — Це завжди було непередбачувано.

Чоловік із ратуші трохи нахилив голову.

— Ми не забороняємо, — сказав він. — Ми пропонуємо. Бо інакше доведеться вас фіксувати як осередок напруги.

Слово осередок пролунало як цвях. Бо тепер це було не про людей. Це було про місце, яке можна обробити.

Після його відходу люди ще деякий час сиділи мовчки.

— Я не хочу бути осередком, — сказала дівчина. — Я просто хочу сидіти біля свого дому.

— Вони не чують «просто», — сказала Ліара. — Вони чують «разом».

Наступного дня в ратуші оголосили, що для зручності мешканців відкривають нові зали для «безпечного спілкування». Там були стільці, вода і люди, які стежили, щоб не було надто багато емоцій. Людей запрошували туди замість сходів і дворів.

— Вони переносять нас у кімнати, — сказав Рен. — Бо кімнати можна закрити.

— І тому, — відповіла Ліара, — вулиця стає проблемою.

Увечері люди знову сіли на сходи. Їх було менше. Але цього разу прийшли двоє людей з папками. Не добровольці. Працівники програми.

— Ви знаєте, що вас тепер відносять до груп локальної напруги? — спитала жінка з папкою.

— А що це означає? — спитала жінка з кошиком.

— Це означає, що ми маємо з вами працювати, — відповіла та. — Допомогти вам знайти безпечніші форми взаємодії.

— Ми вже взаємодіємо, — сказала жінка. — Ми сидимо.

— Сидіння разом — це форма, — відповіла працівниця. — Але не найкраща.

— А яка краща? — спитала Ліара.

— Та, що не викликає питань, — відповіла вона.

Ліара подивилася на людей поруч.

— Питання — це ще не небезпека, — сказала вона. — Небезпека — це коли за нас вирішують, де нам бути.

Жінка з папкою усміхнулася так, ніби говорила з дитиною.

— Ми не вирішуємо. Ми рекомендуємо.

— Коли рекомендація має наслідки, — сказала Ліара, — це вже рішення.

Тієї ночі на дошках оголошень з’явився новий текст:
У районах із підвищеною соціальною напругою можливе тимчасове обмеження неформальних контактів для стабілізації ситуації.

Слово можливе означало: скоро.

— Вони дали нам ім’я, — сказав Рен. — І тепер можуть робити з нами те, що роблять з іменами.

— Стирати, — відповіла Ліара. — Або переносити.

Вона дивилася на сходи, де сиділи люди, і відчувала: тепер їхнє сидіння — це не просто присутність. Це позиція. Навіть якщо вони не хотіли нею бути.

— Я не хочу, щоб нас кудись переносили, — сказала дівчина. — Я хочу тут.

— Саме це і є проблема, — відповіла Ліара. — Для них «тут» не має права бути.

Тієї ночі вона довго не спала. Вона думала про те, як ім’я змінює тіло. Як слово «осередок» робить із людей точку на карті. Як «локальна напруга» перетворює спогад на діагноз.

Вона зрозуміла: наступний крок буде не рекомендацією і не звітом. Він буде дією, яка виглядатиме як допомога. Їх запросять. Переведуть. Розсадять. І скажуть, що це заради всіх.

І якщо вони підуть,
то сходи стануть порожніми.
А порожнеча буде доказом,
що все спрацювало.

А якщо не підуть,
то сходи стануть доказом,
що хтось не слухається.

Тепер вибір більше не був тихим.
Бо коли ім’я стає ярликом,
кожен крок під ним
виглядає як заперечення.