Глава 47

Місто ще не говорило вголос, що щось змінилося. Але воно почало рахувати. Не людей — явища. Не імена — повторення. Тепер уже не було достатньо просто побачити, що хтось сидить поруч із кимось. Потрібно було знати, як часто, де саме і скільки часу. Присутність стала одиницею виміру.

Ліара відчула це зранку, коли побачила, як біля кварталу з’явився новий чоловік. Він не мав пов’язки, не мав блокнота, не мав вигляду добровольця. Він просто стояв на розі і дивився, ніби чекав когось. Але погляд у нього був не людський — він був спрямований не на обличчя, а на рух.

— Він тут учора не стояв, — сказав Рен.

— Тепер не потрібно показувати, що спостерігають, — відповіла Ліара. — Достатньо, щоб це відчували.

Того дня люди сіли на сходи пізніше, ніж учора. Вони не поспішали. Наче кожен чекав, щоб хтось інший почав першим. Нарешті вийшла жінка з відром, сіла. Потім старий чоловік. Потім ще двоє. Вони не дивилися одне на одного, але знали, що поруч є хтось живий.

Через кілька хвилин з’явився той самий чоловік з рози. Він не підійшов. Він дістав маленьку дощечку і зробив позначку.

— Він пише не про нас, — прошепотіла жінка. — Він пише про час.

— Час — це теж люди, — відповіла Ліара. — Просто розтягнуті.

Після обіду в ратуші з’явився документ, який ніхто не називав наказом. Його називали звітом про стан міського спокою. У ньому не було імен. Там були слова: «регулярність», «зосередження», «підвищена щільність». Вони описували не події, а малюнок життя.

— Вони не кажуть, що ми порушуємо, — сказав Рен. — Вони кажуть, що ми відхиляємося.

— Бо відхилення — це зручно, — відповіла Ліара. — Його можна виправляти, а не карати.

Увечері, коли люди знову сіли на сходи, до них підійшов чоловік із ратуші. Без форми, без знаків.

— Ми помітили, що ви часто тут, — сказав він спокійно. — Це не заборонено. Але може створювати неправильне враження.

— Про що? — спитала жінка.

— Що ви незадоволені, — відповів він.

— А якщо ми просто сидимо? — спитала вона.

— Сидіння — це теж мова, — сказав він. — Особливо коли воно повторюється.

Ліара подивилася на нього.

— Ви перекладаєте наші тіла на вашу мову, — сказала вона. — А ми не давали вам словника.

Він усміхнувся, ніби почув щось наївне.

— Ми просто фіксуємо реальність, — відповів він. — А реальність має тенденцію оформлюватися.

Після його відходу люди ще довго мовчали. Не тому, що не було що сказати. А тому, що кожен відчував: тепер навіть мовчання має форму в їхніх паперах.

— Мені страшно, — сказала дівчина. — Не тому, що нас виженуть. А тому, що нас перепишуть.

— У що? — спитав старий чоловік.

— У проблему, — відповіла вона.

Наступного дня з’явилася ще одна рекомендація: З метою збереження гармонії варто уникати повторюваних неформальних зібрань у тих самих місцях.

Слово повторюваних означало: навіть якщо ви нічого не робите, але робите це часто, це вже діяння.

Ліара читала цей текст і розуміла: тепер рух і нерухомість стали однаково підозрілими. Іти — значить уникати. Стояти — значить привертати увагу. Між цими двома станами більше не було нейтрального простору.

— Вони перетворили спостереження на історію, — сказала вона Рену. — Тепер ми не люди, а тенденція.

— А тенденцію можна коригувати, — сказав він.

— Саме так, — відповіла вона.

Тієї ночі люди знову зібралися. Їх було мало. Але вони не розходилися одразу. І це вже було достатньо, щоб на ранок з’явився новий звіт.

Ліара стояла трохи осторонь і дивилася, як страх змінює форму. Раніше він був поглядом. Потім — умовою. Тепер він став папером. І папір мав довгу пам’ять.

— Якщо так піде далі, — сказав Рен, — вони почнуть запрошувати нас «поговорити».

— Вони почнуть пояснювати нам, ким ми є, — відповіла Ліара. — І якщо ми приймемо це пояснення, ми справді станемо тим, що вони напишуть.

— А якщо не приймемо?

Вона подивилася на сходи, на людей, на нічне місто.

— Тоді наша присутність стане не просто доказом, — сказала вона. — Вона стане запереченням.

Вона відчула, як щось у місті змінюється знову. Учора їх бачили. Сьогодні їх рахують. Завтра їх назвуть.

І коли їх назвуть,
це ім’я буде важливіше за те,
хто вони насправді.

Бо назва — це початок дії.