Глава 45

Місто ще не називало те, що відбувається, порушенням. Воно називало це «незручністю». Люди, що сиділи на сходах і біля дверей, більше не виглядали як ті, хто відпочиває. Вони виглядали як ті, кого треба зрозуміти. А коли когось намагаються зрозуміти занадто уважно, це означає, що його вже вважають проблемою.

Ліара помітила це в очах добровольців. Вони більше не проходили повз байдуже. Вони зупинялися, дивилися, рахували. Не людей — паузи. Хто довше сидить. Хто прийшов раніше. Хто пішов останнім. Зовні це виглядало як турбота. Насправді це було спостереження, яке ще не мало назви.

— Вони думають, що ми щось готуємо, — сказав Рен, коли вони йшли вузькою вулицею.

— Вони думають, що пам’ять завжди веде до дії, — відповіла Ліара. — Бо самі так живуть.

У кварталі біля складів люди знову винесли стільці. Їх було більше, ніж учора. Вони не утворювали кола. Вони сиділи так, як сидять удома. Хтось із кружкою, хтось із хлібом, хтось із дитиною на колінах. Ніхто не говорив голосно. Але ніхто й не мовчав повністю.

— Мені здається, що я знову чую місто, — сказала жінка з відром.

— Воно просто давно мовчало, — відповів старий чоловік.

Ці слова не були гаслом. Вони були фактом.

Добровольці підійшли ближче. Один із них, молодий, зупинився і сказав:

— Тут не місце для зборів.

— Ми не збираємося, — спокійно відповіла жінка. — Ми сидимо.

— Разом, — уточнив він.

— Так, — сказала вона. — Бо ми живемо тут.

Він не знав, що відповісти. Бо в правилах не було пункту про сидіння біля власних дверей.

Але наступного дня в місті з’явилася нова рекомендація. Вона не забороняла сидіти разом. Вона пропонувала «не затримуватися в групах без чіткої мети, щоб не створювати непорозумінь».

Слово непорозуміння означало: якщо хтось подумає щось зайве, винні будете ви.

— Тепер разом — це вже пояснення, — сказала Ліара Рену. — Не люди. Форма.

Вона пішла в інший квартал, де ще не сиділи разом. Там люди стояли біля дверей, але поодинці. Вона сіла на сходи і не говорила нічого. Спершу ніхто не виходив. Потім одна жінка виглянула.

— Ви чекаєте когось? — спитала вона.

— Ні, — відповіла Ліара. — Я просто тут.

Жінка кивнула і зайшла назад. Але через кілька хвилин вийшла знову і сіла поруч.

— Раніше ми тут сиділи, — сказала вона. — Тепер не знаємо, чи можна.

— А ви хочете? — спитала Ліара.

Жінка подумала.

— Хочу, — сказала вона. — Але боюся, що це виглядатиме неправильно.

— А неправильно — це як? — спитала Ліара.

— Як щось зайве, — відповіла жінка.

— Люди не бувають зайвими, — сказала Ліара. — Зайвими бувають правила.

Жінка не посміхнулася, але залишилася сидіти.

Того ж вечора в ратуші говорили про «профілактику неформальних об’єднань». Не про зібрання. Саме про об’єднання. Бо об’єднання означає не місце, а зв’язок.

— Вони бояться не того, що ми робимо, — сказав Рен. — Вони бояться, що ми пам’ятаємо одне одного.

— Бо пам’ять створює імена, — відповіла Ліара. — А імена не вписуються в списки.

На дошках оголошень з’явився новий текст: Рекомендується утримуватися від регулярних неорганізованих контактів у публічних місцях.

Слово регулярних означало: якщо ви робите це часто — ви вже підозрілі.

Тієї ночі Ліара вийшла до сходів, де сиділи люди. Їх було менше, ніж учора. Але вони були. І це було важливіше за кількість.

— Мені сказали, що якщо я ще раз тут сяду, мене внесуть у список для бесіди, — сказала дівчина.

— І що ти зробиш? — спитала Ліара.

— Я сидітиму не щодня, — відповіла вона. — Але сьогодні — посиджу.

Це було рішення. Маленьке, але справжнє.

Добровольці знову пройшли повз. Один із них сказав:

— Ви створюєте напругу.

— Ми просто не розходимося, — відповів старий чоловік.

— Це і є напруга, — сказав доброволець.

— Ні, — тихо сказала жінка. — Це пам’ять.

Доброволець пішов.

Ліара дивилася на цих людей і розуміла: тепер небезпека не в тому, що вони зберуться. А в тому, що вони не підуть одразу. Бо «не піти» — це вибір. А вибір більше не вписується в гармонію.

Вона відчула, що межа стає видимішою. Учора разом було спогадом. Сьогодні разом стало питанням. Завтра разом стане порушенням.

— Вони готують ґрунт, — сказала вона Рену. — Щоб потім сказати: «Ми ж попереджали».

— І що тоді?

Ліара подивилася на сходи, де люди сиділи мовчки, але не поодинці.

— Тоді кожне сидіння поруч стане вчинком, — сказала вона. — Навіть якщо ніхто нічого не скаже.

Вона зрозуміла: місто входить у фазу, де не треба забороняти слова. Достатньо зробити саму присутність проблемою. Бо коли разом стає підозрілим,
кожен, хто не йде,
виглядає як відповідь.