Після слів «я пам’ятаю» Ліара зрозуміла: тепер небезпекою є не присутність і не слово. Небезпекою стало згадування. Бо згадування не просить дозволу. Воно не потребує місця. Воно не вписується в розклад. І саме тому воно руйнує тишу зсередини.
Наступного дня вона пішла в той самий квартал, де люди ще недавно сиділи біля дверей. Вона не сідала поруч. Вона просто зупинялася на кілька хвилин біля кожного дому. І коли хтось виходив, вона не говорила про теперішнє. Вона говорила про колишнє.
— Пам’ятаєте, як тут стояв стіл? — спитала вона в жінки з відром. — Ви тоді розповідали про свою доньку.
Жінка здригнулася.
— Так… пам’ятаю, — сказала вона. — А чому ви питаєте?
— Бо це було важливо, — відповіла Ліара. — Не для міста. Для вас.
Жінка нічого не сказала. Але ввечері Ліара побачила її біля дверей. Вона сиділа там не довго — хвилин п’ять. Але сиділа.
В іншому кварталі Ліара спитала старого чоловіка:
— Ви пам’ятаєте, як тут сперечалися про ціни на воду?
Він усміхнувся.
— Тоді ми лаялися, — сказав він. — Але було весело.
— Чому? — спитала вона.
— Бо ми були разом, — відповів він. — Навіть коли злилися.
Того ж дня в місті з’явився новий шепіт. Не оголошення, не листівка — розмова.
— Вона питає про те, що було, — сказали в черзі.
— Навіщо?
— Не знаю. Може, щоб нас заплутати.
— Або щоб ми почали згадувати.
Це слово — згадувати — тепер звучало як ризик. Але й як можливість.
Рен прийшов до Ліари пізно.
— Мені сказали, що ти небезпечна, бо змушуєш людей дивитися назад, — сказав він. — Що це шкодить гармонії.
— А ти що думаєш? — спитала вона.
— Я думаю, що без «назад» немає «куди», — відповів він. — Є тільки «так, як сказали».
Вони сиділи мовчки, і ця тиша була іншою — не мовчанням, а зосередженням.
Наступного дня Ліара побачила, як біля старої стіни стоїть хлопчик з камінцем у руці.
— Ти знову тут, — сказала вона.
— Я шукаю місце, — відповів він.
— Для чого?
— Для слова, — сказав він.
Вона подивилася на гладкий камінь.
— Тут тепер не пишуть, — сказала вона.
— А якщо не писати? — спитав він. — Якщо сказати?
Він став біля стіни і тихо, майже пошепки, промовив:
— Тут.
Слово було мале. Але в ньому було більше, ніж у всіх оголошеннях міста.
Жінка, що проходила повз, зупинилася.
— Що ти сказав? — спитала вона.
— Тут, — повторив хлопчик.
— Тут що?
Він подумав.
— Тут ми, — сказав він.
Жінка не посміхнулася. Але не пішла одразу.
Ліара відчула, як у просторі з’являється щось крихітне, але живе. Не зібрання. Не порушення. Спогад, який став теперішнім.
Того ж вечора в одному з кварталів люди знову винесли стільці до дверей. Не всі. Двоє. Потім троє. Вони не говорили голосно. Вони просто сиділи. І це виглядало так, ніби щось згадали тілом.
Добровольці з пов’язками пройшли повз і не зупинилися. Бо формально нічого не відбувалося. Ніхто не збирався. Ніхто не говорив. Ніхто не порушував.
Але пам’ять уже працювала.
Рен сказав:
— Вони не знають, що з цим робити.
— Бо пам’ять не заборониш, — відповіла Ліара. — Вона не місце. Вона не дія. Вона стан.
Наступного дня в ратуші з’явилася нова рекомендація: Уникати розмов, що викликають ностальгію, як таких, що можуть дестабілізувати емоційний фон. Слово ностальгія виглядало безпечним. Майже красивим. Але тепер воно означало: не згадуй.
Ліара прочитала це і зрозуміла: вони вже помітили.
Увечері вона знову вийшла на вулицю. Не в центр. Туди, де ще не було табличок. Вона сіла на сходах біля будинку, де жила жінка з відром. Та вийшла з дому і сіла поруч.
— Ви знову тут, — сказала вона.
— Так, — відповіла Ліара.
— Колись ми тут сміялися, — сказала жінка. — А тепер… тепер я боюся.
— Чого?
— Що знову почну хотіти говорити, — відповіла вона.
— А це погано?
Жінка мовчала довго.
— Я не знаю, — сказала вона. — Але я пам’ятаю, як це було.
Це було достатньо.
Ліара зрозуміла: тепер кожне «я пам’ятаю» — це не фраза. Це крок. Малий, тихий, але спрямований не вперед і не назад. А вбік. Туди, де ще не встигли поставити правила.
І якщо таких кроків стане більше,
місто не прокинеться раптово.
Воно просто згадає,
як звучить голос без розкладу.
І тоді тиша вже не буде єдиною мовою.