Глава 43

Після слів «я пам’ятаю» Ліара зрозуміла: тепер небезпекою є не присутність і не слово. Небезпекою стало згадування. Бо згадування не просить дозволу. Воно не потребує місця. Воно не вписується в розклад. І саме тому воно руйнує тишу зсередини.

Наступного дня вона пішла в той самий квартал, де люди ще недавно сиділи біля дверей. Вона не сідала поруч. Вона просто зупинялася на кілька хвилин біля кожного дому. І коли хтось виходив, вона не говорила про теперішнє. Вона говорила про колишнє.

— Пам’ятаєте, як тут стояв стіл? — спитала вона в жінки з відром. — Ви тоді розповідали про свою доньку.

Жінка здригнулася.

— Так… пам’ятаю, — сказала вона. — А чому ви питаєте?

— Бо це було важливо, — відповіла Ліара. — Не для міста. Для вас.

Жінка нічого не сказала. Але ввечері Ліара побачила її біля дверей. Вона сиділа там не довго — хвилин п’ять. Але сиділа.

В іншому кварталі Ліара спитала старого чоловіка:

— Ви пам’ятаєте, як тут сперечалися про ціни на воду?

Він усміхнувся.

— Тоді ми лаялися, — сказав він. — Але було весело.

— Чому? — спитала вона.

— Бо ми були разом, — відповів він. — Навіть коли злилися.

Того ж дня в місті з’явився новий шепіт. Не оголошення, не листівка — розмова.

— Вона питає про те, що було, — сказали в черзі.

— Навіщо?

— Не знаю. Може, щоб нас заплутати.

— Або щоб ми почали згадувати.

Це слово — згадувати — тепер звучало як ризик. Але й як можливість.

Рен прийшов до Ліари пізно.

— Мені сказали, що ти небезпечна, бо змушуєш людей дивитися назад, — сказав він. — Що це шкодить гармонії.

— А ти що думаєш? — спитала вона.

— Я думаю, що без «назад» немає «куди», — відповів він. — Є тільки «так, як сказали».

Вони сиділи мовчки, і ця тиша була іншою — не мовчанням, а зосередженням.

Наступного дня Ліара побачила, як біля старої стіни стоїть хлопчик з камінцем у руці.

— Ти знову тут, — сказала вона.

— Я шукаю місце, — відповів він.

— Для чого?

— Для слова, — сказав він.

Вона подивилася на гладкий камінь.

— Тут тепер не пишуть, — сказала вона.

— А якщо не писати? — спитав він. — Якщо сказати?

Він став біля стіни і тихо, майже пошепки, промовив:

— Тут.

Слово було мале. Але в ньому було більше, ніж у всіх оголошеннях міста.

Жінка, що проходила повз, зупинилася.

— Що ти сказав? — спитала вона.

— Тут, — повторив хлопчик.

— Тут що?

Він подумав.

— Тут ми, — сказав він.

Жінка не посміхнулася. Але не пішла одразу.

Ліара відчула, як у просторі з’являється щось крихітне, але живе. Не зібрання. Не порушення. Спогад, який став теперішнім.

Того ж вечора в одному з кварталів люди знову винесли стільці до дверей. Не всі. Двоє. Потім троє. Вони не говорили голосно. Вони просто сиділи. І це виглядало так, ніби щось згадали тілом.

Добровольці з пов’язками пройшли повз і не зупинилися. Бо формально нічого не відбувалося. Ніхто не збирався. Ніхто не говорив. Ніхто не порушував.

Але пам’ять уже працювала.

Рен сказав:

— Вони не знають, що з цим робити.

— Бо пам’ять не заборониш, — відповіла Ліара. — Вона не місце. Вона не дія. Вона стан.

Наступного дня в ратуші з’явилася нова рекомендація: Уникати розмов, що викликають ностальгію, як таких, що можуть дестабілізувати емоційний фон. Слово ностальгія виглядало безпечним. Майже красивим. Але тепер воно означало: не згадуй.

Ліара прочитала це і зрозуміла: вони вже помітили.

Увечері вона знову вийшла на вулицю. Не в центр. Туди, де ще не було табличок. Вона сіла на сходах біля будинку, де жила жінка з відром. Та вийшла з дому і сіла поруч.

— Ви знову тут, — сказала вона.

— Так, — відповіла Ліара.

— Колись ми тут сміялися, — сказала жінка. — А тепер… тепер я боюся.

— Чого?

— Що знову почну хотіти говорити, — відповіла вона.

— А це погано?

Жінка мовчала довго.

— Я не знаю, — сказала вона. — Але я пам’ятаю, як це було.

Це було достатньо.

Ліара зрозуміла: тепер кожне «я пам’ятаю» — це не фраза. Це крок. Малий, тихий, але спрямований не вперед і не назад. А вбік. Туди, де ще не встигли поставити правила.

І якщо таких кроків стане більше,
місто не прокинеться раптово.
Воно просто згадає,
як звучить голос без розкладу.

І тоді тиша вже не буде єдиною мовою.