Глава 42

Пам’ять не зникає відразу. Вона спершу стає незручною. Потім — непотрібною. І лише потім — небажаною. Ліара відчула цю зміну не в законах і не в оголошеннях, а в тому, як люди перестали згадувати вголос. Вони пам’ятали, але вже не ділилися. А пам’ять, якою не діляться, повільно перетворюється на щось особисте і сором’язливе, ніби це не спільний досвід, а помилка.

Вона йшла вулицею, де колись стояли разом, і бачила, як тепер там ходять мовчки, з однаковими обличчями, що не виражають ні гніву, ні радості. Наче місто навчилося виглядати правильно. І в цій правильності не було місця для того, що було раніше.

Ліара зайшла до старої крамниці з тканинами. Господиня сиділа за прилавком і складала відрізи так акуратно, ніби вони були частинами одного узору.

— Ви пам’ятаєте, як тут колись сиділи люди? — спитала Ліара.

Жінка підняла голову, трохи здивовано.

— Пам’ятаю, — сказала вона. — Але тепер це не має значення.

— Чому?

— Бо тепер у нас є інший порядок, — відповіла жінка. — А старе лише плутає.

Це слово — плутає — вразило сильніше, ніж будь-яке «не можна». Бо воно означало, що пам’ять більше не корисна.

Ліара вийшла з крамниці й пішла далі. Вона бачила, як у місті з’являються маленькі знаки нового часу: таблички з правилами тиші, лавки для «одинацького відпочинку», невеликі зали для «орієнтаційних бесід». Але вона бачила і те, чого не було: не було сміху великими групами, не було довгих суперечок, не було випадкових зупинок, коли хтось казав щось зайве і за це не просив вибачення.

Рен прийшов до неї під вечір, із втомленими очима.

— Сьогодні на заняттях нам сказали, що треба менше згадувати старі часи, — сказав він. — Бо вони формують неправильні очікування.

— Які? — спитала Ліара.

— Що люди можуть збиратися просто так, — відповів він. — Що можна говорити, не маючи мети.

Вона усміхнулася, але в цій усмішці не було радості.

— Тепер це вважають хаосом, — сказала вона. — Бо хаос — це все, що не вписується в схему.

Того вечора вона пішла туди, де раніше з’являлися написи. Камінь був чистий, гладкий, як новий аркуш, на якому вже не хочуть нічого писати. Вона торкнулася його пальцями і відчула холод.

— Вони стерли не слова, — прошепотіла вона. — Вони стерли привід для слів.

Повз проходила молода жінка з дитиною. Дівчинка дивилася на стіну з цікавістю.

— Мамо, а що тут було? — спитала вона.

— Нічого, — швидко відповіла мати. — Тут завжди було порожньо.

Ліара дивилася, як вони йдуть, і розуміла: так народжується нова правда. Не з брехні, а з відсутності згадки.

Наступного дня в місті з’явився новий листок оголошення. Він не забороняв нічого. Він пояснював: Надмірна зосередженість на подіях минулого може шкодити гармонійному розвитку спільноти. Рекомендується спрямовувати увагу на теперішнє та майбутнє. Люди читали це й кивали. Бо звучало розумно.

— Вони кажуть, що пам’ять — це проблема, — сказала Ліара Рену. — А без пам’яті не існує порівняння.

— А без порівняння не видно втрати, — відповів він.

Вона почала помічати, як люди самі виправляють себе. Хтось починав фразу зі слів: «Пам’ятаєш, як…», але замовкав на півслові. Хтось сміявся і казав: «Це було давно, неважливо». Наче минуле стало чимось незручним, як старий одяг, який уже не носять, але й не викидають.

Одного разу Ліара сіла поруч зі старим чоловіком біля будинку, де колись люди сиділи до ночі.

— Ви пам’ятаєте, як тут говорили? — спитала вона.

Він подивився на неї довго.

— Пам’ятаю, — сказав він. — Але тепер це може бути неправильно.

— Неправильно — що саме?

— Говорити про це, — відповів він. — Бо тоді хтось може подумати, що тепер гірше.

— А ви що думаєте? — спитала Ліара.

Він мовчав кілька секунд.

— Я думаю, що тепер тихіше, — сказав він. — Але я не знаю, чи це добре.

Ця фраза прозвучала як злочин. Бо в ній було сумнів.

Тієї ночі Ліара довго сиділа біля вікна. Вона дивилася, як люди заходять у свої домівки, зачиняють двері, зникають у кімнатах. Місто стало схожим на велику бібліотеку без книг — тиху, впорядковану, порожню від історій.

— Вони зроблять так, що ми забудемо, — сказала вона Рену. — І тоді не буде з чим сперечатися.

— А якщо ми не забудемо? — спитав він.

— Тоді пам’ять стане небезпечною, — відповіла вона. — Бо вона показує, що могло бути інакше.

Вона вийшла вночі на вулицю і стала там, де колись стояли разом. Вона не кликала нікого. Вона просто була там. І цього було досить, щоб кілька людей уповільнили крок. Хтось подивився з подивом. Хтось відвернувся. Але хтось зупинився на мить довше, ніж дозволяла звичка.

Вона подивилася на них і тихо сказала:

— Колись тут говорили.

Ніхто не відповів. Але одна жінка прошепотіла:

— Я пам’ятаю.

І в цій фразі було більше сили, ніж у будь-якій промові. Бо це означало, що пам’ять ще жива. А якщо пам’ять жива, значить, тиша ще не стала остаточною.

Ліара відчула, що тепер боротьба не за простір і не за голос. Вона за пам’ять. За те, щоб люди не забули, що колись вони були разом без дозволу і без пояснень.

І якщо пам’ять зникне,
то зникне і можливість уявити інший світ.

А якщо пам’ять залишиться,
то навіть у тиші
залишиться тріщина,
крізь яку може знову пройти слово.