Глава 41

Місто навчилося говорити без слів. Це сталося непомітно, як змінюється погода: ще вчора були голоси, сьогодні — паузи між кроками. Люди перестали сперечатися не тому, що зникли причини, а тому, що кожна причина тепер мала своє правильне місце і правильний час. І поза цими межами вона вважалася шумом.

Ліара йшла вулицею і бачила, як це працює. Біля пекарні двоє чоловіків говорили про ціни на зерно, але варто було комусь згадати про програму гармонії, як розмова різко згорталася. Вони не сварилися, не боялися відкрито. Вони просто зупиняли думку, ніби вона стала незручною.

— Тепер не про це, — сказав один.

— Так, не час, — відповів інший.

Ці слова стали новими стінами. Їх не було видно, але вони з’являлися щоразу, коли розмова заходила далі, ніж дозволяла звичка.

На площі, де колись люди стояли разом, тепер стояли окремо. Хтось сидів на лавці, хтось дивився на воду в фонтані, хтось читав папірець із розкладом зустрічей. Усі були поруч — і всі були поодинці. І це виглядало як гармонія.

Рен прийшов до Ліари зранку з дивним виразом обличчя.

— Я був на зустрічі, — сказав він. — Вони сказали, що я маю навчитися розрізняти «внутрішню напругу» і «зовнішній вплив».

— А що це означає? — спитала вона.

— Що якщо мені хочеться говорити, — відповів він, — то, можливо, це не моя думка. А чиясь інша.

Ліара відчула, як щось холодне торкається її грудей.

— Вони вчать сумніватися в собі, — сказала вона. — Не в правилах.

— Вони називають це турботою, — сказав Рен. — Кажуть, що так легше жити.

Вона не відповіла. Бо знала: коли людині кажуть, що її думка може бути небезпечною, вона починає перевіряти себе раніше, ніж її перевірять інші.

Того дня Ліара пішла в один із кварталів, де ще недавно люди сиділи біля дверей і розмовляли до пізньої ночі. Тепер там було тихо. Не порожньо — тихо. Люди сиділи в домівках, вікна були напівзачинені. Кожен мав свій світ, акуратний і невидимий для сусіда.

Стара жінка, яку Ліара знала ще з початку змін, вийшла з дому з відром.

— Ти давно тут не була, — сказала вона.

— А ви давно не сидите на сходах, — відповіла Ліара.

Жінка зітхнула.

— Кажуть, що так краще для всіх. Менше балачок, менше тривог.

— А вам?

Вона подумала.

— Мені тепер є час подумати, — сказала вона. — Але інколи я не знаю, про що думати.

Ці слова прозвучали тихо, але в них було більше страху, ніж у будь-якому крику.

У місті почали з’являтися нові звички. Люди не питали одне одного «що ти думаєш». Вони питали «чи тобі добре». І це змінювало відповідь. Бо «добре» не вимагало пояснення. А думка — вимагала.

Ліара зайшла до невеликої крамниці з папером. Продавець, той самий, що колись сказав їй, що вона дивиться так, ніби шукає сенс, тепер виглядав інакше. Спокійніше. Закритіше.

— Вам чорнило? — спитав він.

— Папір, — відповіла вона. — Для слів.

Він усміхнувся, але погляд був порожній.

— Тепер слів менше потрібно, — сказав він. — Усе важливе вже написали.

— Де? — спитала Ліара.

— У правилах, — відповів він. — Вони ж для цього.

Вона вийшла з крамниці з порожніми руками. Бо раптом зрозуміла: тепер не потрібно було писати. Потрібно було виконувати.

Увечері вона сиділа біля вікна і слухала місто. Воно більше не шуміло. Воно гуділо рівно, як механізм. Кроки, дзвінки, голоси — усе вкладалося в певний ритм. І цей ритм не залишав місця для випадкової розмови.

Рен прийшов пізно.

— Вони сказали, що якщо я відчуваю роздратування, — сказав він, — то це через старі звички. Що мені потрібно навчитися новим.

— Яким?

— Не думати про те, що було, — відповів він. — І не порівнювати.

Ліара закрила очі.

— Якщо не порівнювати, — сказала вона, — то все завжди виглядатиме нормою.

Він сів поруч.

— Ти думаєш, що ми програли?

— Ні, — відповіла вона. — Але ми входимо в етап, де програш виглядатиме як комфорт.

— І що тоді робити?

Вона довго мовчала.

— Пам’ятати, — сказала вона. — І не тільки те, що було. А те, як це було — разом.

Вона згадала, як люди сиділи на сходах і говорили без дозволу. Як слово «тут» означало присутність, а не місце в списку. Як тиша була паузою, а не вимогою.

— Якщо ми забудемо, — сказала вона, — то наступні не знатимуть, що можна інакше.

У місті того вечора загорілися ліхтарі раніше, ніж зазвичай. Світло було рівним, без тіней. Наче тіні теж стали небажаними.

Ліара вийшла на вулицю і стала посеред неї. Не для того, щоб когось зібрати. Щоб відчути, що ще може стояти без пояснення. Повз проходили люди. Хтось подивився здивовано, хтось відвів погляд, хтось прискорив крок.

Вона стояла мовчки.

І в цьому мовчанні було більше слів, ніж у будь-якій промові. Бо тепер тиша справді стала мовою. Мовою згоди. Мовою звички. Мовою безпеки.

І якщо ніхто не навчиться говорити інакше,
ця мова стане єдиною.

Ліара дивилася, як місто проходить повз неї, і розуміла:
наступний крок буде не про правила і не про програми.
Він буде про пам’ять.

Бо коли тиша стає мовою,
будь-яке слово стає викликом.