Глава 40

Місто прокинулося в тиші, яка більше не здавалася тривожною. Вона була рівною, чистою, майже приємною. Люди йшли на роботу без зайвих слів, крамниці відчинялися вчасно, на дошках оголошень висіли однакові папери з розкладом зустрічей програми гармонії. Усе виглядало так, ніби світ нарешті навчився не сперечатися з собою.

Ліара читала нові оголошення біля ратуші. У них говорилося про «групи орієнтації», де кожен може поділитися труднощами та отримати підтримку. Про «тихі години» на вулицях, щоб зменшити напругу. Про «місця відновлення», де можна посидіти наодинці. Слова були лагідними, майже турботливими. Але за ними стояло інше: тепер навіть спосіб сумніватися мав форму і час.

Вона бачила, як люди беруть ці папери додому, як уважно їх читають, як хтось киває із вдячністю. Страх більше не виглядав як щось зовнішнє. Він став частиною розкладу.

— Вони дали тиші правила, — сказала вона Рену, коли той підійшов.

— Вони дали їй значення, — відповів він. — І тепер будь-який інший звук здається зайвим.

На площі, де колись стояли разом, тепер стояли лавки, розставлені на однаковій відстані. Не для людей разом, а для людей окремо. Кожна лавка дивилася в інший бік. Щоб не зустрічатися поглядами.

Ліара сіла на одну з них і дивилася, як повз проходять люди. Вони не зупинялися. Бо тепер зупинка без причини означала питання. А питання означало напругу.

Вона пішла в квартали, де ще недавно люди сиділи біля дверей. Там з’явилися таблички: «Зона відпочинку. Не створюйте скупчення». Діти гралися, але недовго. Матері кликали їх додому раніше, ніж зазвичай.

— Чому? — спитала Ліара в однієї жінки.

— Бо тепер так краще, — відповіла та. — Менше галасу, менше поглядів.

— Менше життя, — тихо сказала Ліара.

Жінка не заперечила.

Рен прийшов увечері з новиною.

— Мене записали на орієнтаційну зустріч, — сказав він. — Сказали, що це допоможе мені зрозуміти, чого я хочу.

— А ти знаєш, чого хочеш? — спитала вона.

— Я знаю, чого не хочу, — відповів він. — Але цього в списках немає.

Вони сиділи біля вікна і дивилися, як у дворі хтось розвішує нові ліхтарі. Світло ставало яскравішим, але тіней ставало менше. Наче місто хотіло, щоб у ньому не було місця для прихованих розмов.

— Вони навчилися не карати, — сказала Ліара. — Вони навчилися направляти.

— Це ж краще, ніж бити, — сказав Рен.

— Краще для тіла, — відповіла вона. — Гірше для голосу.

Наступного дня вона пішла на одну з «тихих годин». У залі стояли стільці, розставлені на відстані. Люди сиділи мовчки. Хтось дивився в підлогу, хтось у стіну. Жінка з програми говорила спокійно:

— Сьогодні ми просто будемо зосереджуватися на диханні. Не потрібно говорити про зайве.

— А що таке зайве? — спитала Ліара.

— Те, що викликає напругу, — відповіла жінка.

— А якщо напруга — це правда? — знову спитала Ліара.

Жінка усміхнулася, але в усмішці було щось вивчене.

— Правда має бути корисною, — сказала вона. — Інакше вона ранить.

Після заняття до Ліари підійшов чоловік.

— Ви все ускладнюєте, — сказав він. — Тут нарешті можна просто жити.

— Жити — це не означає мовчати, — відповіла вона.

— Мовчання — це теж життя, — сказав він. — Просто без болю.

Вона вийшла надвір і відчула, як повітря стало важчим. Не від страху. Від звички.

Увечері вона пішла до старої стіни, де колись з’являлися написи. Камінь був гладкий, без слідів. Вона торкнулася його рукою і відчула холод. Тут більше не писали. Бо більше не було для чого. Слова тепер мали інші місця — кабінети, зали, розклади.

Рен підійшов поруч.

— Ти виглядаєш так, ніби шукаєш щось загублене, — сказав він.

— Я шукаю шум, — відповіла вона. — Не галас. А шум життя. Той, що виникає, коли люди говорять без дозволу.

— А якщо його більше не буде?

Вона мовчала довго.

— Тоді ми житимемо в гармонії, — сказала вона. — Але це буде гармонія без вибору. Як пісня, яку можна слухати, але не співати.

Вона зрозуміла: тепер не потрібно було створювати ворогів. Достатньо було створити правильну тишу. Ту, в якій кожен знає, коли і про що можна говорити. Ту, в якій кожен сумнів виглядає як зайвий рух.

І якщо люди приймуть це як спокій,
то страх більше не знадобиться.
Його замінить звичка.

А звичка завжди сильніша за наказ.

Ліара дивилася на місто з висоти сходів ратуші й відчувала, як наступний етап стає ближчим. Бо тепер, коли гармонія стала формою мовчання, будь-який голос буде звучати як порушення.

І питання вже не в тому,
чи дозволять говорити.
Питання в тому,
чи хтось ще пам’ятає,
що говорити можна без дозволу.