Глава 38

Місто більше не виглядало напруженим. Воно виглядало впорядкованим. Черги рухалися швидше, вулиці стали чистішими, на дошках оголошень з’явилися списки допомоги й розклади безкоштовних робіт. Люди говорили, що так стало легше жити. І в цьому було щось страшніше, ніж відвертий страх. Бо тепер причина мовчання виглядала як подарунок.

Ліара йшла вузькою вулицею й бачила, як біля кожної другої крамниці висить табличка з написом «Підтримка програми стабільності». Це не означало наказ. Це означало вибір, який зробили замість багатьох. Бо там, де є підтримка, завжди є ті, хто нею не скористався. І вони одразу стають помітними.

Вона зупинилася біля будинку, де раніше люди сиділи на сходах і говорили годинами. Тепер сходи були порожні. Біля дверей стояла скринька з міським знаком. У ній лежали списки — хто потребує дров, кому принести воду, хто не прийшов на роботу. Усе виглядало як турбота. Але в кожному рядку була відмітка: ти відомий.

Стара жінка вийшла з дому й повільно пішла до криниці. Ліара пішла поруч.

— Раніше тут було голосно, — сказала жінка. — А тепер тихо.

— Тобі подобається тиша? — спитала Ліара.

— Коли вона від втоми — так, — відповіла та. — Коли вона від того, що бояться говорити, — ні.

Вони дійшли до криниці й сіли на камінь.

— Тобі допомогли з дахом, — сказала Ліара.

— Так, — кивнула жінка. — І сказали, що тепер я в списку захищених.

— А що це означає?

— Що до мене більше не приходять ті, хто питає, чому ми сидимо разом, — відповіла вона. — Бо я тепер правильна.

Це слово пролунало майже як жарт. Але в ньому було щось важке.

Ліара пішла далі й побачила хлопця, якого раніше бачили біля неї в закинутому дворі. Він тепер працював на складі. Він помітив її і швидко відвів погляд. Вона підійшла ближче.

— Як ти? — спитала вона.

— Нормально, — відповів він занадто швидко. — Мені дали місце. І харчі дешевше.

— А ти приходиш кудись тепер?

Він знизав плечима.

— Немає куди. Усі тепер по домівках.

— Ти не сумуєш?

Він помовчав.

— Сумую, — сказав він. — Але мені сказали, що сум — це ознака нестабільності.

Це слово тепер звучало не як про магію. Як про настрій.

Того ж дня Ліара побачила, як біля старої майстерні з’явилася нова лавка. На ній було написано: «Чекати тут». Раніше люди чекали де хотіли. Тепер для цього було місце.

— Вони позначають навіть паузи, — сказала вона Рену, коли вони зустрілися ввечері.

— Бо пауза — це час для розмов, — відповів він. — А розмова — це те, що не записується.

Вони пішли в квартал, де ще не було табличок. Там діти гралися між будинками, жінки сиділи біля дверей, чоловіки сперечалися про погоду. Але навіть тут Ліара помітила нове. Біля входу в квартал з’явилася людина з пов’язкою. Вона не зупиняла. Вона просто дивилася.

— Він тут давно? — спитала Ліара у жінки з кошиком.

— Від учора, — відповіла та. — Сказали, що тепер це безпечний район.

— А до того був небезпечний?

Жінка знизала плечима.

— Тепер не треба думати.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яку погрозу.

Увечері Ліара знову сіла біля старої стіни, де колись з’являлися написи. Камінь був чистий. Занадто чистий. Вона дістала маленький шматок вугілля, який колись залишив їй хлопчик, і провела по каменю лінію. Не слово. Лише лінію.

Поруч зупинилася дівчина.

— Це не можна, — сказала вона тихо.

— Чому? — спитала Ліара.

— Бо це знак.

— А що означає знак?

— Що ти тут, — відповіла дівчина. — А тепер так не роблять.

Ліара стерла лінію рукою.

— Тепер тут не роблять того, що не має пояснення, — сказала вона.

— А тобі потрібне пояснення, щоб бути тут? — спитала дівчина.

— Ні, — відповіла Ліара. — Але тепер його вимагають.

Тієї ночі вона довго сиділа в темряві й думала про те, як легко люди приймають зручність, коли вона знімає напругу. Як легко плутають спокій із тишею. І як важко помітити, коли тиша стає умовою.

Рен прийшов пізно.

— У місті кажуть, що тепер усе налагодилося, — сказав він. — Що немає сенсу говорити про те, що було.

— Бо те, що було, — це пам’ять, — відповіла вона. — А пам’ять заважає зручності.

— Ти думаєш, вони перемогли?

Вона подивилася у вікно, де світло ліхтаря лягало рівно, без тіней.

— Вони ще ні, — сказала вона. — Але вони навчилися не боротися. Вони навчилися замінювати.

— Чим?

— Розмову — розкладом. Присутність — послугою. Питання — відповіддю наперед.

Він сів поруч.

— І що далі?

Вона довго мовчала.

— Далі буде важче, — сказала вона. — Бо тепер людям не страшно. Їм зручно. А зручність — це найкраща форма тиші.

Вона зрозуміла: наступний крок буде не проти неї і не проти тих, хто ще пам’ятає. Він буде заради всіх інших. І його назвуть турботою. І його приймуть без крику.

І тоді слово «разом» стане чимось старим,
як давня пісня,
яку ще пам’ятають,
але вже не співають уголос.