Глава 34

Місто прокинулося раніше, ніж зазвичай. Не від шуму й не від тривоги, а від дивного відчуття, ніби щось вирішили без нього. На дверях крамниць з’явилися нові аркуші — короткі, майже чемні. У них говорилося, що всі збори громадян мають відбуватися тільки в дозволених місцях і лише за участі представників програми стабільності. Формулювання було обережне, але сенс простий: присутність без дозволу стала підозрілою.

Ліара прочитала один із таких аркушів і відчула, як слово «разом» раптом стало проблемою. Не гаслом, не вимогою — самим фактом. Стояти поруч тепер означало більше, ніж просто стояти.

Рен знайшов її біля криниці.

— Вони назвали це профілактикою, — сказав він. — Кажуть, що місто втомилося від напруги.

— Місто втомилося від страху, — відповіла вона. — А вони втомилися пояснювати, чому він не минає.

У закинутому дворі того вечора їх зібралося ще менше. Ті, хто прийшов, не дивилися одне одному в очі надто довго. Бо кожен погляд тепер міг бути прочитаний як знак. Вони стояли не колом, а розрізнено, ніби боялися створити форму.

— Сьогодні до мене прийшли додому, — сказав хлопець із другого курсу Академії. — Питали, чому я ходжу сюди.

— І що ти відповів? — спитала Ліара.

— Що мені тут легше дихати, — відповів він. — Вони сказали, що це не причина.

Ці слова прозвучали важче за будь-яке звинувачення. Бо якщо полегшення не причина, то що тоді?

Дівчина біля стіни тихо сказала:

— Мені сказали, що якщо я не перестану з вами зустрічатися, мене внесуть у список для обов’язкових занять у ратуші. Не з магії. З поведінки.

— Вони вчать не силу, — сказала Ліара. — Вони вчать, як бути непомітними.

— А хіба це погано? — тихо спитав хтось. — Бути непомітним — це безпечно.

Ліара подивилася на нього довго.

— Непомітний — це той, кого не чують, — сказала вона. — А якщо тебе не чують, тебе легко замінити.

Тієї ночі вони не говорили багато. Бо навіть слова стали важкими. Кожне слово могло стати приводом для запитання. Кожна пауза — для підозри.

Наступного дня Ліара побачила, як на площі зупинили чоловіка, що просто стояв біля фонтану. Не кричав, не жестикулював, не збирав людей. Просто стояв. До нього підійшли двоє добровольців.

— Чекаєте когось? — спитали.

— Ні, — відповів він.

— Тоді вам краще йти, — сказали вони. — Тут зараз не місце для просто так.

Чоловік пішов, не сперечаючись. І цей короткий діалог був ясніший за будь-яке оголошення. Присутність без причини стала проблемою. А причина мала бути дозволеною.

Рен стиснув кулаки.

— Вони забороняють паузи, — сказав він. — Вони хочуть, щоб кожен рух мав виправдання.

— Бо пауза — це час подумати, — відповіла Ліара. — А думка — це те, що не контролюється списками.

Того ж дня в ратуші оголосили про нові «відкриті зустрічі для пояснень». Туди запрошували всіх, хто «відчуває напругу». Насправді ж туди приходили ті, кого вже помітили. Там їм не погрожували. Їм пояснювали, що місто потребує єдності, що різні голоси — це ризик, що зараз важливіше бути разом, ніж бути правими.

— Вони називають це єдністю, — сказала Ліара, коли почула про ці зустрічі. — Але це форма розчинення.

Увечері Рен сказав їй:

— До мене сьогодні підійшли в Академії. Сказали, що я можу залишитися без проблем, якщо перестану з тобою ходити містом.

— І що ти відповів? — спитала вона.

Він мовчав кілька секунд.

— Я сказав, що подумаю.

Вона не дорікнула. Бо знала: тепер кожне «подумати» — це спосіб вижити.

— Я не хочу, щоб ти втрачав усе через мене, — сказала вона.

— А я не хочу втрачати себе, — відповів він.

Вони довго сиділи мовчки, дивлячись на каміння під ногами.

Наступного ранку на стіні біля старих складів з’явився новий напис: «НЕ ЗБИРАЙТЕСЯ». Його стерли до обіду, але люди встигли побачити. Хтось сказав, що це написали ті, хто боїться. Хтось — що це попередження. І в обох випадках було одне й те саме: хтось вважав, що має право сказати, де не місце для людей разом.

Ліара зрозуміла: тепер їх не розганяють. Їх розріджують. Крапля за краплею. Запитання за запитанням. Погляд за поглядом. Щоб вони самі зникли.

Вона пішла до ратуші ще раз. Не до ради. До коридорів, де сиділи ті, хто вів списки.

— Ви не караєте, — сказала вона одному з них. — Ви вчите людей боятися власної присутності.

Чоловік підняв на неї очі.

— Ми вчимо їх не створювати проблем, — відповів він.

— Проблема — це не люди, — сказала вона. — Проблема — це коли люди перестають бачити одне одного.

— Ви романтик, — сказав він. — А ми працюємо з реальністю.

— Ви працюєте з її зручним варіантом, — відповіла вона.

Він нічого не сказав.

Увечері вони знову зібралися у дворі. Їх було лише кілька. І кожен із них виглядав так, ніби робить щось заборонене, навіть якщо ніхто не казав цього вголос.

— Може, нам варто перестати, — сказав хтось. — Не назавжди. Поки не стане спокійніше.

— Спокійніше стане тоді, коли ми зникнемо, — відповіла Ліара. — Але тоді спокій означатиме, що страх переміг без шуму.

— А якщо він уже перемагає? — тихо спитала дівчина.

Ліара не мала готової відповіді. Бо страх справді вже вигравав простором.

Вона вийшла зі двору пізно й побачила, як на площі гасять ліхтарі раніше, ніж зазвичай. Місто темніло швидше. Ніби хтось хотів, щоб люди менше бачили одне одного.

Вона зрозуміла: наступний крок не буде забороною.
Він буде умовою.
А умова завжди звучить так:
«Ти можеш залишитися, якщо…»

І тоді кожен муситиме вирішити,
що він готовий віддати за право не зникнути.