Глава 33

Місто ще жило звичайним ритмом, але під цим ритмом з’явилася нова напруга — не гучна, не різка, а тягуча, як довге очікування грози. Люди продовжували працювати, торгувати, сперечатися про ціни й погоду, але в кожній розмові тепер було щось зайве. Наче поряд із словами стояв хтось третій і слухав навіть тоді, коли ніхто не дивився.

Ліара помічала це в дрібницях. У тому, як продавець швидко міняв тему, коли вона підходила ближче. У тому, як сусідка перестала вітатися першою. У тому, як діти на вулиці зупиняли гру, щойно бачили дорослих у пов’язках. Місто не стало ворожим. Воно стало обережним. І саме ця обережність була найгострішою.

Увечері вони знову зібралися в закинутому дворі. Їх було менше, ніж будь-коли. Ті, хто прийшов, не стояли близько один до одного. Між ними залишалися маленькі проміжки — не для простору, а для відступу.

— Мене сьогодні зупинили біля ратуші, — сказав хлопець, що колись жартував більше за всіх. — Сказали, що я надто часто з вами.

— І що ти відповів? — спитала Ліара.

— Що я просто слухаю, — відповів він. — Вони сказали, що це теж форма участі.

Ці слова зависли в повітрі. Бо в них було щось остаточне. Тепер навіть слухання ставало позицією.

— Мені сказали, що якщо я ще раз прийду сюди, — тихо сказала дівчина, стоячи біля стіни, — мене відправлять на перевірку. Як нестабільну.

— Ти нестабільна? — спитав хтось.

— Я просто боюся, — відповіла вона. — Але тепер боюся вдвічі більше.

Ліара дивилася на них і відчувала, як відповідальність стискає їй груди. Вона не кликала їх сюди. Вона не давала обіцянок. Але тепер кожен їхній крок виглядав так, ніби він зроблений через неї.

— Я не хочу, щоб ви приходили сюди через мене, — сказала вона нарешті. — Я хочу, щоб ви приходили сюди через себе.

— А якщо через себе страшніше? — спитав хтось.

Вона не відповіла одразу. Бо це було чесне питання.

— Тоді це означає, — сказала вона повільно, — що страх уже вирішує замість вас. І це саме те, чого вони хочуть.

У місті того дня з’явилися нові оголошення. Не на дошках, а на дверях крамниць і будинків. У них ішлося про необхідність повідомляти про будь-які «збори без дозволу» і про те, що приховування інформації шкодить спільній безпеці. Текст був сухий і безіменний. Але кожен читав у ньому одне й те саме: не будь поруч із тими, кого помітили.

Ліара бачила, як люди читають ці аркуші. Дехто знімав їх одразу, ніби не хотів бачити. Дехто залишав, бо боявся, що хтось помітить, як він їх зриває. І в цьому ваганні було більше сенсу, ніж у будь-якому наказі.

Рен прийшов до неї пізно ввечері.

— Мені сказали в Академії, що якщо я не повернуся до звичайного навчання, — сказав він, — мене можуть відрахувати.

— І що ти зробиш? — спитала вона.

— Я не знаю, — відповів він. — Якщо я залишуся тут, вони скажуть, що я під твоїм впливом. Якщо піду — скажуть, що ти сама.

Вона подивилася на нього уважно.

— Я не хочу, щоб ти залишався через мене, — сказала вона. — І не хочу, щоб ішов через страх.

— А якщо страх сильніший за бажання? — спитав він.

— Тоді страх стає законом, — відповіла вона.

Тієї ночі хтось кинув камінь у вікно закинутого двору. Не сильно. Не щоб розбити. Щоб було чути. Камінь упав на землю і покотився, лишивши за собою короткий звук. Ніхто не побіг за ним. Бо всі зрозуміли: це не атака. Це сигнал.

Наступного дня кількох людей, які стояли з Ліарою на площі раніше, викликали «для бесіди». Їм не погрожували. Їм пояснювали, що вони ризикують. І цього вистачило, щоб один із них більше не з’явився.

— Я не можу, — сказав він їй потім. — У мене родина. Вони бояться.

— Я не маю права просити тебе залишатися, — відповіла вона. — Але пам’ятай: вони бояться не тебе. Вони бояться того, що ви разом.

Вона бачила, як коло стискається тепер уже не навколо неї, а навколо кожного, хто не відійшов убік. І це було гірше, ніж якби тиснули на неї одну. Бо тепер страх ставав особистим.

Того дня вона пішла до ратуші сама. Не для промови. Для розмови. Вона хотіла почути, як це звучить ізсередини.

— Ви створюєте ситуацію, у якій люди мусять обирати між мовчанням і небезпекою, — сказала вона радникові.

— Ми створюємо ситуацію, у якій люди обирають спокій, — відповів він.

— За рахунок чого?

— За рахунок відмови від зайвого, — сказав він. — А ви — зайва.

Це слово було сказане без злості. Як факт.

— Зайва кому? — спитала вона.

— Тим, хто хоче, щоб місто не розривалося знову, — відповів він. — Тим, хто втомився.

— Тоді ви зробите втому законом, — сказала вона. — І назвете це стабільністю.

Він не заперечував.

Коли вона вийшла, площа була порожня. Люди розійшлися раніше, ніж зазвичай. Бо тепер навіть стояти разом означало щось більше, ніж просто стояти.

Увечері Рен сказав їй:

— Якщо ти залишишся, вони підуть на тих, хто поруч із тобою.

— Я знаю, — відповіла вона.

— А якщо підеш?

— Вони скажуть, що все владналося, — сказала Ліара. — І продовжать робити те саме. Просто тихіше.

Вона сиділа біля вікна і дивилася, як у місті гасять ліхтарі. Один за одним. Наче хтось спеціально залишав темряву між будинками, щоб люди не бачили одне одного надто добре.

Вона зрозуміла: тепер вибір більше не її. Він перейшов до тих, хто стоїть поруч. І цей вибір важчий за будь-яке рішення про магію. Бо це вибір між безпекою і видимістю.

І якщо вони підуть, історія не зупиниться.
Вона просто змінить обличчя.

А якщо залишаться —
страх нарешті отримає те, що шукає:
привід діяти не проти однієї,
а проти багатьох.

І це був той момент,
коли вибір перестає бути особистим
і стає випробуванням для всіх.