Глава 32

Зміни в місті не приходили різко. Вони приходили як звичка. Люди почали обирати інші маршрути, інші лавки, інші місця для розмов. Не тому, що хтось наказав. А тому, що поруч із певними місцями з’явилися ті, хто слухає. Не як вороги. Як присутність. І ця присутність змінювала поведінку сильніше, ніж будь-яка заборона.

Ліара помітила це, коли зайшла в ту саму пекарню, де колись їй порадили не сидіти довго. Продавчиня посміхнулася так само, але очі були іншими. Вони постійно ковзали до дверей.

— Тепер тут часто заходять ті з пов’язками, — сказала вона тихо. — Кажуть, що просто перевіряють, чи все спокійно.

— А спокійно? — спитала Ліара.

— Коли перевіряють, так, — відповіла жінка. — Коли йдуть, стає тихіше. Але не спокійніше.

Це слово — «спокійніше» — звучало як щось відкладене. Наче його ще тільки обіцяли.

Того ж дня Рен сказав, що одного з хлопців із вечірніх зустрічей викликали до ратуші вдруге. Не за те, що він робив. А за те, що був поруч із тими, хто робить.

— Вони сказали, що він перебуває під впливом, — сказав Рен. — І що йому краще триматися подалі.

— Вплив тепер означає присутність, — відповіла Ліара. — Це зручно. Не треба доводити дії.

Вона зрозуміла, що коло стискається не навколо неї однієї. Воно стискається навколо простору, який вона створила випадково — простору, де люди ще не навчилися говорити пошепки. І тепер цей простір намагалися зробити вузьким настільки, щоб у нього вмістилася лише одна фігура. Та, яку зручно показувати.

Увечері вони зібралися в закинутому дворі, але тепер уже не всі. Дехто не прийшов, не пояснюючи. Дехто сказав, що не може. Не через страх — через втому. Бо постійно бути поміченим — це теж робота.

— Я не хочу, щоб через мене хтось постраждав, — сказала одна дівчина, стоячи трохи осторонь. — Мені сказали, що якщо я ще раз прийду, мене внесуть у список для перевірки.

— Вони вже створили список, — відповіла Ліара. — Просто не називають його так.

— А якщо це правда, що ти нас тягнеш у це? — тихо спитав хлопець, якого вона знала ще з Академії. — Якщо через тебе вони так реагують?

Ліара не образилася. Бо це було не звинувачення. Це був страх знайти причину.

— Якщо через мене, — сказала вона, — то це означає, що достатньо прибрати мене, і все зникне. Ти в це віриш?

Він не відповів одразу.

— Я не знаю, — сказав він. — Але я знаю, що раніше так не було.

— Раніше не було правил, які треба захищати обличчям, — відповіла вона. — Тепер є. І їм потрібен приклад.

У місті почали з’являтися маленькі зміни, які виглядали як турбота. Біля входів у квартали повісили таблички про «зони спостереження». Не охорони. Спостереження. Люди самі почали говорити: «Тут безпечніше». Бо безпечніше — це коли хтось дивиться.

Одного разу Ліара побачила, як двоє добровольців зупинили підлітка, в якого спалахнула магія від емоцій. Вони не кричали. Вони говорили спокійно. Вони записали його ім’я і адресу. Він стояв блідий і не знав, що це означає. Бо це ще не означало нічого. Але означало, що тепер його знають.

— Вони не карають, — сказала Рену жінка, яка стояла поруч. — Вони просто запам’ятовують.

— А пам’ять — це вже форма володіння, — відповів Рен.

Ліара слухала і відчувала, як у ній росте те саме напруження, що колись з’являлося перед розломами в просторі. Але тепер воно не було різким. Воно було повільним, як тиск води на камінь.

Того вечора до неї прийшов чоловік, якого вона не знала. Він говорив тихо і дивився не в очі, а вбік.

— Я не проти вас, — сказав він. — Але ви повинні зрозуміти, що місто не витримає ще одного страху.

— Місто не витримає звички боятися, — відповіла вона.

— Ви хочете, щоб усі ризикували?

— Я хочу, щоб усі не мовчали, коли за них вирішують, — сказала вона. — Це різне.

Він пішов, не сперечаючись. Бо це була не розмова. Це було повідомлення.

Наступного дня вона отримала ще один лист від Академії. Цього разу коротший. У ньому говорилося, що її участь у подіях міста «виходить за межі ролі студента» і що вона має повернутися до навчання в стінах, якщо хоче залишитися частиною інституції.

— Вони хочуть забрати тебе з поля, — сказав Рен. — Не силою. Формою.

— Вони хочуть, щоб я стала знову тільки учнем, — відповіла вона. — А не людиною тут.

Вона пішла до брами Академії й довго стояла там, дивлячись на камінь, що розділяв місто і стіни. Усередині було тихо і правильно. Зовні — напружено і живо.

— Якщо ти повернешся, — сказав Рен, — вони скажуть, що все владналося.

— А якщо не повернуся, — відповіла вона, — вони скажуть, що я відмовилася від правил.

— І що гірше?

— Те, що і там, і там я стану знаком, — сказала Ліара. — А я хочу залишитися голосом.

Увечері в місті з’явилися ще одні написи. Не про неї. Про інших. На стіні біля складів хтось написав: «НЕ СТОЙТЕ ПОРУЧ». Це не було ім’ям. Це було попередженням.

Ліара дивилася на ці слова і відчувала, що коло стискається не навколо неї. Воно стискається навколо можливості бути разом без дозволу.

— Вони не хочуть, щоб ти була одна, — сказав Рен. — Вони хочуть, щоб ти була самотня.

— Самотність — це теж форма контролю, — відповіла вона. — Бо тоді кожен думає, що він один.

Вона знала: наступний крок не буде арештом і не буде вигнанням. Він буде вибором, поставленим перед тими, хто ще ходить із нею.

І якщо вони підуть, страх отримає простір.
А якщо залишаться — отримає причину діяти.

Бо коло завжди стискається не для того, щоб знищити центр.
А для того, щоб перевірити, хто ще готовий стояти поруч.