Глава 31

Після напису «МИ БАЧИМО» місто ніби не змінилося. Люди ходили на ринок, крамарі відкривали лавки, діти бігали вузькими вулицями. Але в цій звичайності з’явився новий рух — рух поглядів. Вони стали довшими, уважнішими, обережнішими. Не агресивними. Контроль не завжди виглядає як кулак. Частіше він виглядає як очі, що не відводяться.

Ліара відчувала це одразу, щойно виходила з дому. Хтось затримував на ній погляд надто довго. Хтось різко відвертався. Хтось робив вигляд, що не помічає, але йшов за нею на відстані кількох кроків. Вона не бачила загрози, але відчувала, як навколо неї з’являється коло невидимого простору — не порожнього, а наповненого увагою.

— Вони не хочуть тебе зупинити, — сказав Рен, коли вони йшли разом до площі. — Вони хочуть, щоб ти знала, що тебе бачать.

— Це і є зупинка, — відповіла вона. — Просто без рук.

Добровольці з пов’язками більше не підходили до неї. Вони просто стояли в місцях, де вона зазвичай зупинялася: біля криниці, біля сходів ратуші, біля входу в таверну. Вони не заважали говорити. Вони створювали рамку для кожного слова.

У маленькій пекарні продавчиня тихо сказала їй:

— Краще вам тут не сидіти довго. Не тому, що я проти вас. А тому, що потім питатимуть.

— Про що? — спитала Ліара.

— Чи ви тут були. Чи що говорили. Чи хто вас слухав.

Ліара подякувала і вийшла. Повітря ззовні здалося густішим.

Того дня в ратуші обговорювали нову форму взаємодії з Академією. Вона не називалася контролем. Вона називалася «спостережною програмою». Її сенс був простий: фіксувати прояви нестабільності, фіксувати настрої, фіксувати тих, хто впливає на інших. Не карати. Поки що.

— Вони хочуть знати, де з’являється напруга, — сказав радник, коли Ліара спитала прямо. — Щоб вчасно реагувати.

— А хто вирішує, що є напругою? — спитала вона.

Він не відповів одразу.

— Ті, хто відповідає за спокій, — сказав нарешті.

— Тоді напругою стане будь-яке слово, — відповіла вона, — яке не звучить як згода.

Увечері в закинутому дворі людей зібралося ще менше. Тепер страх мав не форму вигнання, а форму присутності сторонніх. Кілька хлопців стояли на вході, роблячи вигляд, що чекають когось іншого.

— Це не вони, — сказала одна з дівчат. — Вони просто тут.

— Саме це і є, — відповіла Ліара. — Коли «просто тут» означає «ми слухаємо».

Хтось нервово засміявся.

— То що, нам тепер мовчати?

— Ні, — сказала вона. — Нам тепер потрібно говорити так, щоб не перетворитися на шепіт.

Вони говорили про дрібниці. Про погоду. Про хліб. Про те, як у місті стало більше правил. І ці прості теми раптом стали небезпечними, бо в них було відчуття спільності без дозволу.

Наступного дня зник ще один хлопець з тих, хто ходив із ними. Його забрали не з дому. Його покликали «на розмову» і він не повернувся до вечора. Потім прийшов і сказав, що його попросили більше не приходити до двору. Не заборонили. Попросили.

— Вони сказали, що я впливаю на інших, — сказав він. — Що я створюю напругу.

— Ти говорив? — спитала Ліара.

— Я слухав, — відповів він. — Іноді говорив.

— Ось це і є вплив, — сказала вона. — Не слова. Присутність.

У місті з’явилися нові чутки. Що Ліара хоче зірвати програму стабільності. Що вона працює проти ради. Що вона збирає навколо себе нестабільних. Жодна з цих чуток не була прямою брехнею. Вони були перекрученням. І саме тому працювали.

На ринку одна жінка сказала їй прямо:

— Якби вас не було, було б спокійніше.

— Спокійніше — не означає краще, — відповіла Ліара.

— Краще для кого? — спитала та.

Ліара не знала, що відповісти. Бо питання було справжнім.

Того ж дня вона отримала листа від Академії. Не від Келріка. Від адміністрації. У листі говорилося, що її дії поза стінами можуть бути витлумачені як підрив довіри до інституції. Їй радили повернутися до навчального режиму й утриматися від публічних виступів.

Рен прочитав лист разом із нею.

— Це не наказ, — сказав він.

— Це попередження, — відповіла вона. — Вони хочуть, щоб я стала тихішою.

— А ти станеш?

Вона довго дивилася на папір.

— Якщо я стану тихішою, — сказала вона, — тиша перестане бути вибором. Вона стане нормою.

Увечері вона вийшла на площу одна. Не щоб говорити. Щоб стояти. Просто стояти біля криниці, де люди завжди зупинялися. Хтось проходив повз швидше. Хтось затримувався на кілька секунд. Хтось дивився, ніби чекав, що вона щось скаже.

Вона не сказала нічого.

І це було важче за промову.

Бо тепер її мовчання теж читали. Тепер кожен жест ставав повідомленням. І місто вчилося не тільки дивитися, а й тлумачити.

Уночі на стіні біля ратуші з’явився новий напис: «ВОНА НЕБЕЗПЕЧНА». Його стерли ще до світанку. Але ті, хто йшов на роботу рано, встигли побачити.

Ліара дивилася на чисту стіну і розуміла: тепер спостереження стало дією. Не тому, що хтось наказав. А тому, що люди навчилися бачити не людину, а роль.

— Вони дивляться на тебе як на знак, — сказав Рен. — Не як на себе.

— І це означає, — відповіла вона, — що тепер кожен, хто зі мною, теж стане знаком.

Вона подумала про тих, хто вже зник з їхніх вечірніх зібрань. Про тих, хто боїться, але ще не навчився мовчати. Про тих, хто дивиться й не знає, що робити.

— Наступний крок, — сказала вона, — буде не проти мене. Він буде проти них.

— Проти кого?

— Проти тих, хто ще не навчився бути непомітним.

Вона відчула: коло стискається не навколо неї. Воно стискається навколо простору, де люди ще могли бути разом без дозволу.

І якщо вона залишиться просто фігурою для поглядів,
страх отримає те, що хоче:
обличчя, яке можна показувати,
і тінь, у якій можна діяти.

Тому вона знала:
наступна глава цієї історії
буде не про те, що говорять про неї,
а про те, що станеться з тими,
хто стоятиме поруч.